Теща вибігла на веранду, схвильовано закричала:
— Тату, таточку, мерщій-но сюди, сюди! Тут таке робиться!
Тесть, із кліткою в руці, непоспіхом увійшов.
— Тепер суюнчі з вас належить, таточку! Ставте швидше могорич!
Тесть повільно кинув у клітку птахові черв'яка.
— Та що там у вас сталося? Кричиш, наче світ перевернувся.
— Ні, ви давайте спершу суюнчі! — вела своє теща. Але ж тут-таки не витримала і з швидкістю кулемета переказала чоловікові все, що чула від доньки. Навіть трошечки перебільшила, потім тицьнула йому мій портрет. Тесть опустив окуляри з лоба на очі, подивився на фотографію, тоді кілька разів перечитав надпис на звороті.
— А що це означає — «ковтає пельмені»?
— Це він жартома написав, — пояснила теща. — Але взагалі він, виявляється, любить пельмені.
— Тож це він, цей хлопець, і є Кузиєв? — промовив мій тесть замислено й пильно подивився на моє фото. — Ім'я його, можна сказати, зараз гримить, саме в начальство виходить… Ну, стара, скажу тобі, непоганий смак у твоєї доньки, дуже непоганий… — Тесть і теща якийсь час мовчки дивилися одне на одного, потім зареготали на все горло, б'ючи себе руками по стегнах.
— Ой, ой, тримайте мене, бо впаду! — сміялась теща.
— О-хо-хо, не згірш за Насреддіна-афанді ми сплохували, мати! — вторив їй тесть. До них приєдналися всі птахи, що сиділи в клітках у дворі. Радості було — ні пером описати, ні словами сказати!..
Після вечері тесть і теща пішли до сусідів, щоб перетягти свої бебехи, які вони бозна-нащо переховували. Я вирішив, що мені теж пора, погостював і досить…
… Салімджан-ака ще не повернувся. Джигіти Нігмата-ака не спали. Бешкетня у них була тільки така: спірка йшла про те, хто перший буде їздити на Хашимджанові-ака, коли він принесе сідло. Бахрам підбіг до мене перший.
— Де сідло? — суворо спитав він.
— Не встиг купити: магазин зачинили.
Трирічний Даврон уже ліз по мені.
— Все лівно покатаєте. Без сідла.
— Зараз, дітки! — Я збігав перевдягся, потім надів старий чапан Нігмата-ака, відкинув його поли назад, зробивши щось схоже на сідло.
— Прошу, джигіти, по конях!
«Джигітам» не треба було казати вдруге, насідали на мене купою. І я возив їх, не пам'ятаю вже доки, але так зморився, що впав посеред кімнати і заснув «нерозсідланий».
Приснилася мені Фаріда…
«Майданчик відщепенців», або Як мене викупали
Я йшов вулицею Мукімі. Був у цивільному, бо вийшов просто погуляти, подихати свіжим повітрям. Аж раптом чую, назустріч мені — удари в дойру й голосні крики. Дивлюсь, посеред машин котиться трактор з причепом. У кузові причепа стоїть чоловік шість. Цілий гурт. На шиї в кожного теліпається по гірлянді з порожніх пляшок, як пропонували робітники у своєму листі. Нижче пляшок висів шмат картону; на одному з них було написано: «Непоправний п'яниця Расул Усаров. Працівник машиноремонтної майстерні». Расул Усаров так само, як і інші його друзі, не знав, що затуляти — надписи чи обличчя; отож видно було й те, й те. Обабіч причепа йшла охорона — дужі хлопці з червоними пов'язками. Поруч з трактористом-водієм стояв дойрист, мабуть, самоук: просто гатив рукою по дойрі — на мелодію і не схоже. Але натовп, що юрмився за причепом, цікавила не мелодія. Люди штовхалися, пхалися одне з-поперед одного, щоб краще роздивитися на п'яниць. Тут були дорослі й діти, молоді й старі.
— Вай-вай, це ж батько Дільбар!
— Це той, що пропив її новенькі черевички?
— Та він же, хай йому морока…
— Так йому й треба.
— Мавляне, чуєш, Мавляне, збігай додому, викинь пляшку, що стоїть у кухні.
— Але ж, мамо, вона порожня?!
— Все одно викинь, а що як і тата теж, як оцих…
— Агов, сусідко, ви впізнали отого лисого?
— Чом не впізнала, люба?! Та це ж той самий Касим, що напився на весіллі своєї доньки і забажав поборотися з зятем…
— Молодці, що таку кару придумали! Скільки можна терпіти цих п'янюг!
— А як ви думали? Держава, що знищила Гітлера, та не впорається з якимись алкоголіками?!
— Це все дружинники. Ось кому треба дякувати.
Інколи в розмовах згадувалося про якийсь «Майданчик відщепенців», що відкрився в парку імені Мукімі.
— Дехканбаю, ти бачив ту виставку, що начебто відкрили в парку? — спитав у сусіда дід, від чапана якого пахло хандаляками [27] Хандаляк — сорт дині.
.
— Де там, Махкамбаю, — відповів сусід, від якого пахло м'ятою. — П'ятнадцять днів як оце лежу з пудом висівок на попереку. Сьогодні насилу вибрався на світ божий…
Читать дальше