Тесть нарешті відклав рахівницю, підняв окуляри на лоба й радісно вигукнув:
— Мамо, мамочко, де ти?
Мати. Я осьо, таточку!
Батько. Іди-но сюди, мамочко, мерщій!
Мати( вбігла, захекавшись ). Що з вами, таточку? Що сталося?
Батько( підвівшись ). З вас могорич, суюнчі [26] Суюнчі — винагорода за добру звістку.
.
Мати. Задля суюнчі я серце ладна віддати!
Батько( знесилено сівши на місце ). Щойно я перевірив документацію комбінату за всі п'ять років, відколи я там працюю. Виявив нестачу…
Мати( вжахнувшись, затулила долонею рота ). Ой, що ви кажете?
Батько. Ні більш ні менш, як три карбованці.
Мати( повільно приходний до тями ). О боже, як ви мене злякали… Спершу зраділа була: обличчя ваше сяє, суюнчі, а тут на тобі — нестача.
Батько( з погрозою ). Отепер я, здається, поговорю з цим міліціонером, такого жару всиплю, що знатиме.
Мати. Так йому й треба! І начальству скажіть, бо ж диви — ходять усякі тут!..
Батько. А Хасана-пекаря… З ним у мене ще буде розмова! Хай знає, як на чесних людей писати наклепи.
Мати. І правильно вчините. І від мене йому кілька слів перекажіть.
Батько. Перекажу. Усім перекажу!
Мати. Піду, розраджу доню. Схудла, сердешна моя, о запали, не їсть, не п'є, так мучиться, наче хвороба невиліковна їй сталася.
Батько. Йди, мамочко, йди.
Так, тут мені ще облогу треба буде пережити. Але подумаємо, що з цього вийде. Головне — не занепадати духом. Хм, чотирикімнатний будинок, меблі непогані, але скромні… А о і Фаріда! Ох, бідолажечка, лежить на ліжку, кволо розкинувши руки. Вигляд має гірший, аніж мама змалювала.
Фаріда( кволо ). Мамо!
Мати. Я тут, моя донечко. Тобі треба чогось? Чи ти злякалася чогось?
Фаріда. Ні.
Мати. Не спала ще температура?
Фаріда. Я не хвора, мамочко.
Мати. Не треба так, донечко. Лежи, лежи. Я ж бачу, що тобі негаразд. Материне серце не одуриш. А нам же радіти треба: тато перевірив усі свої документи і виявив усього лиш три карбованці нестачі.
Фаріда. Ні, мамо. За тата я не боялася. Знаю, що він карбованця не візьме. У мене… я… я хотіла сказати вам про інше.
Мати. Кажи, донечко.
Фаріда. Скажу, якщо ви мені вибачите…
Мати. Вай, донечко, за що я маю тобі вибачати, головне — щоб ти видужала.
Фаріда. Я тата боюсь…
Мати. Та чого ж, дурненька, чого ж ти мусиш його боятися?
Фаріда. Мамо, мамочко моя милесенька…
І тут Фаріда пригорнулася до матері, гірко заплакала. Мамочка обняла свою доньку і теж у реви. Ну викапана ж моя мама. Тоді взяла в долоні кругленьке Фарідине личко і поцілувала в лоб.
— Либонь, закохалась, моя дурненька?
— Мамочко…
— Маленька ти моя! Закохалася — радіти треба, а не плакати. Адже любов оселяється тільки в чистих серцях!
— Але я соромлюся тата.
— Не соромся, і тато твій був закоханий, і я. Знаємо, що це таке. У коханні краса усього світу, донечко, запам'ятай. Скажи мені, хто цей щасливий хлопець, що скорив твоє серце?
— Не можу сказати, мамочко.
— Кому ж це ти скажеш, доню, як не мені?
Фаріда вислизнула з материних обіймів, вихопила з-під подушки мою фотокарточку й подала мамі. Теща взяла карточку, глянула на неї — і скрикнула, наче ненароком схопила жарину: «Ой боже ж ти мій, та це ж той міліціонер!» — і відкинула мій портрет.
Фаріда, як я й сподівався, чекала саме такої реакції. Вона мовчки стерпіла перший спалах материнського гніву, потім почала говорити, низько опустивши палаюче обличчя. Розказала, як ми зустрілися в лікарні, про пельмені, про розмову в міліції, про те, як я топтався біля їхньої хвіртки, потім про те, що вона сказала мені в саду за кінотеатром «Марс». Теща ніби трохи пом'якшала, але я все одно з нетерпінням чекав її першої фрази.
— Але ж хлопець він загалом непоганий! — сказала вона раптом, помовчавши мить. — І з себе непоганий, ставний. І очі оно, диви, усміхнені…
— Він, мамо, веселий… Такий дотепник! — просяяла Фаріда.
І голос її одразу зробився дзвінкий, веселий, як срібний дзвіночок. Тоді теща перекинула фотокартку й глянула на те, що я написав там. Я робив цей надпис нашвидкуруч, тому добре не пам'ятаю, що надряпав. Обережно зазирнув через тещине плече. «Фарідахон — дівчині, яка робить неболючі уколи, на пам'ять від Хашимджана, того, що не їсть, а ковтає пельмені». Оце так написав, гуморист нещасний.
Читать дальше