Не думайте, прошу вас, ніби Хашимджан знову дурить, що в наші дні такого не буває. Клянусь, досі я й сам так думав. Ну хто повірить, що директор школи збирає в себе вдома мулл та імамів (до того ще ж самозваних, тобто звичайних дурисвітів) і читає з ними коран, справляє всякі релігійні ритуали? Ніхто, ви кажете? А ось його фото. І адреса школи, де він працював.
Або інше. У аптекаря захворіла дружина. І щоб вона скоріше видужала, він зарізав вгодовану вівцю біля могили святого Курбана-ата й чекав добрих наслідків до тих пір, поки благовірна переставилась.
Ще фото. М'ясник побив сусіда. За віщо? Та просто ні за що. Ворожка сказала, що сусід лихий на очі, може «зурочити» його сімейну ідилію. М'ясник узяв держак від кетменя, відлупцював сусіда, пустивши напівживого. Добре, хоч своєї м'ясницької сокири не прихопив.
Я блукав по виставці до шостої години. Повірите, стомився, як пес. Ноги гули, ніби телеграфні стовпи, та й у голові вже не все вкладалось. Ось і зараз, хоч убийте, не можу розповісти, що бачив у залі «Народний осуд», а що у відділі «Гей, товаришу, викрий злочинця!» Під кінець голова у мене замакітрилась, і я кинувся до виходу, розштовхуючи людський потік. Біля дверей навіть гаркнув на стареньку: «Сиділа б удома, няньчила онуків!»
Утомитись я, звичайно, утомився, але одночасно відчував невимовну гордість і задоволення. Так, не пішли намарне зусилля Салімджана-ака, дали свої плоди його безсонні ночі, і це — найвища нагорода для нього…
Дуже хотілося пити, через те, не довго думаючи, я звернув до пивної, що була за триста кроків од виставки, на березі Анхору.
Під тентом сиділо чоловік з десять, переважно хлопці мого віку або трішки старші. Вони пили пиво з високих гранчастих кухлів, їли з маленьких кульочків солоний мигдаль. Я взяв два кухлі пива й сів біля них. Дослухавшись до розмови, зрозумів, що йдеться про чудове починання райвідділення міліції, про надзвичайний детективний талант молодшого лейтенанта Кузиєва, про справедливість полковника Атаджанова, Послухав я їх, послухав та й вирішив трохи розіграти.
— А мені здається, — встряю я в розмову, — що цей Кузиєв не такий уже й талановитий, як ви вважаєте.
— І неправильно здається, — похмуро буркнув високий худий хлопець.
— До того ж, — вів далі я, — він хвастунець і розтелепа…
— Що-що? — піднялися з місця зразу всі п'ятеро.
— До того ж він п'є пиво бочками, ось як я. Майже алкоголік…
Не встиг я вимовити ці слова, як біля мене опинився той найдовший худий хлопець.
— Забери свої слова назад. Інакше лихо тобі буде, — суворо проказав він.
— Не візьму, — відповів я. — А цей полковник ваш — фантазер, дідок, що вже вижив з розуму… Такий собі писака і крутій.
— Ти чого це, негіднику, ображаєш товаришів Кузиєва й Атаджанова? — Хлопці накинулись на мене, вхопили за комір. — Проси пробачення, інакше…
Довгий хлопець уже не хотів, щоб я просив пробачення. Він скомандував:
— Тягни його в Анхор! Нехай потоне бочка пива — не жалко.
П'ятеро молодиків схопили мене за ноги, п'ятеро за руки, потягли до річки. Я відчайдушно відбивався, запевняючи, що хотів їх розіграти:
— Хлопці, відпустіть. Я ж і є той самий Кузиєв!
Не треба було цього казати! Ці славні хлопці розсердилися ще дужче.
— Ти глянь, цей п'яничка корчить із себе товариша Кузиєва! Та це ж справжній шахрай!
І в ту ж мить я плюхнувсь у воду, похлинувся раз-удруге, схопився за гілля верби, видираючись на берег.
— Ну, телепню, перемінив свою думку про роботу міліції? — проспівав довгий.
— Нітрішки, — процокотів я зубами. І знову полетів у воду. Лиш хотів з неї вилазити, а довгий знову питає:
— Тепер, сподіваюсь, перемінив?
— Нітрішки. Лишаюся при своїй думці, — відповів я і поплив на той бік…
День повернення Салімджана-ака з Ташкента перетворився на справжнє свято. Нащадки Нігмата-ака влаштували неабиякий шарварок, ділячись гостинцями. Коли вгамувалися, ми залишилися з полковником удвох на ліжку, що стояло посеред квітника.
— Ну, Хашимджане, як справи? — поцікавився мій начальник, обмахуючи обличчя гілочкою м'яти.
— Нормально. А вам як їздилось?
— Про наше починання вже відомо всій республіці.
— Справді?
— Каромат Хашимова робила доповідь годину, а аплодували їй хвилин двадцять.
— Ого!
— Міністр особисто привітав нас, обіцяв цілковиту підтримку.
— Це добре!
— Так, сину. Ще він просив не кидати справи на півдорозі. Вони гадають, що наш район має стати зразково-показовим.
Читать дальше