— Правильно, — відповів той самий старечий голос.
— Отож, як пішло це діло з дружинниками, то й не стало чого робити нам з Мерганом. Полежуємо собі в закутку, згадуємо конокрадів миколаївських часів, а поряд висвистує електричний чайник… Ми так вважаємо: одержувати платню, нічого не роблячи, це по-старому — гріх, а по-новому… як це? — безпринципно… А хіба мало таких, як ми з Мерганом, є тепер? За часів жорстокого царя сторожів було мало, а злодіїв, а грабіжників — тьма-тьмуща. На все старе місто ходив горбатий дід із своєю тріскачкою… А тепер, злодіїв — раз-два та й усі, а сторожів — сила-силенна! Сторожі магазинів, охорона заводів та фабрик, вахтери всяких контор… Гей, люди, знаєте, що в одному нашому маленькому районі, виявляється, є двісті шістдесят сторожів!
Зал заплескав у долоні. Слухачі задніх рядів чомусь навіть посхоплювалися з місць. Муслім-бобо переждав, поки втихнуть шум та оплески, й заговорив далі:
— Мергане, я правильно сказав? Відповіді не було, але бобо й не чекав на неї.
— Можливо, і не всі двісті шістдесят, а двісті п'ятдесят. Це вже не так важливо. Ми, старі, можемо й помилитися на десяток чи два. Але ви послухайте, що виходить. Держава за рік виплачує одному сторожеві сімсот двадцять карбованців. Ну а скільки витрачає грошей на всіх двісті п'ятдесят сторожів? Ми якось із Мерганом взялися було підрахувати. Ось на цьому папірці записано, скільки це… Зараз… «піти на ярмарок, купити онукам іграшки, невістці атласу на…» ні, не на цьому папірці… Мергане, де той папірець, чи не в тебе, бува?
— Пошукай краще, він у тебе був, — долинула відповідь.
— Так, так, знайшов! — крикнув Муслім-бобо, дістаючи з кишені іншого папірця й провинно посміхаючись. — Усього виходить сто дев'яносто тисяч карбованців. Якби роботу сторожів та взяли на свої руки дружинники, громадськість, а на ці сто дев'яносто тисяч карбованців накупити саджанців, квіткової розсади і посадити по берегах ариків, по пустирищах, на узбіччі доріг — та наше місто перетворилося б у рай!
Здавалось, люди сьогодні зібралися тільки для того, щоб плескати в долоні та ще так шалено, так довго, що після промови Мусліма-бобо я хвилин десять сидів, заткнувши вуха пальцями. І весь час долинали гучні вигуки:
— Слава тобі, батьку!
— Ми зробимо так, як ти пропонуєш, друже!
— Ти диви, старі дивляться ширше і глибше, ніж молодь!
— І революцію зробили такі ось ветерани!
Доповідь діда Мусліма спрацювала як поштовх для довгих і палких дебатів. Один промовець висловлював побоювання, що, мовляв, скорочення штату сторожів призведе до зростання крадіжок. Інший кричав, що час уже кінчати панькатися з правопорушниками, а перейти до таких методів покарання, як нібито робить одне плем'я в Африці: відрізують вуха й ніс. Або вже хоч друкувати їхні фото у районній газеті під відповідним заголовком. Третій висловився так, що, мовляв, розпатякувати про злодіїв не слід багато, бо, не приведи господи, їх стане ще більше.
І так далі, й так далі… Дискусія тривала цілих три години, після чого вирішили, що пропозиція Мусліма-бобо ділова, і постановили: сторожів розпустити, передати виконання їхніх обов'язків громадськості, заощаджені гроші покласти на благоустрій та озеленення міста; а для сторожів-пенсіонерів, таких, як Муслім і Мерган-бобо, відкрити на вулиці Кушчінар артіль, де вироблятимуть паперові мішечки.
На закінчення збори прийняли урочистого листа до Міністерства внутрішніх справ.
По дорозі додому Салімджан-ака поклав руку на моє плече й гаряче вигукнув:
— Синку, сьогодні найщасливіший день у моєму житті!
— І в моєму також, — щиро сказав я.
Шакір-підручний мусив би в четвер принести паспорт. Але він із своїм завданням не впорався, через що у склепі святого шейха відбулася нервова розмова. «Консультант» заявив, що коли людина, яка обіцяла дістати паспорт, не дотримає слова й завтра, то доведеться шукати іншого посередника. Адил Аббасов не тямив себе, але, відчуваючи свою безпорадність, став рвати на собі волосся, бити в груди й нарікати, що здоров'я його з кожним днем погіршується. Розмову цю я записав на плівку, а сфотографувати поплічників не пощастило — було надто темно, не міг же я скористатися «спалахом»!
Шакір-порадник, видно, вмів домогтися свого, коли хотів. Другого дня він зайшов до склепу, подав своєму господареві паспорт і впав додолу.
— Адилджане, знали б ви, як я зморився через оці «палітурочки». Але ще раз довів, що ладен померти заради вас! — прохрипів він.
Читать дальше