Нарешті щось зачепило і цього байдужого Каріма за живе, він заходив по кімнаті, схвильовано заговорив:
— Ви не маєте права стверджувати, що біда моя пройшла для мене безслідно! Я закінчив там школу, до того ж з хорошими оцінками. Вчора ви самі ж розцілували мене, коли побачили мій атестат! А ще ви бачили вчора Почесні грамоти, що їх вручено мені за працю, якою я спокутав свою провину, свою ганебну легковажність. Я там ні від чого не ухилявся, ні, виконував по дві-три норми, — ось за що і маю подяки. Ось чому ви й не маєте права казати, що я не став людиною… Батьку, зрозумійте мене правильно, мені несила забути… Якби мама була жива, може, я й зміг би… Мама вмерла, страждаючи через мене, а ви…
— Годі! — простогнав Салімджан-ака.
— Батьку, простіть мені. Інколи я жалію вас, знаю, що вам теж нелегко. А іноді ночами не сплю, проклинаю вас: ви і виховати не змогли мене, і з тюрми не схотіли визволити. Мені треба ще багато в чому розібратися. Тому буде краще, якщо я поїду. Жити разом ми не зможемо…
— Що ж, коли так… Куди ти вирішив їхати?
— В Мирзачулі, я чув, деревообробний комбінат побудували. Хочу туди податися.
— На дорогу дати тобі грошей?
— Ні.
Карім-ака одвернувся, пішов у кімнату. Повернувся за хвилину, притискаючи до грудей материне фото, вставлене в рамку, взяв чемодан. Я дивився йому вслід, на його плечі, що здригалися, і ждав, коли він оглянеться. Ні, не оглянувся.
Самовар википів до половини. Нарешті я отямився, заварив міцного чаю, повернувся на веранду. Салімджан-ака сидів на краєчку дивана, дивився прямо перед собою.
«Будь самостійним, сину мій!»
Як то кажуть, біда сама не ходить. Другого дня — знову неприємності. Виявляється, голова місцевкому Халіков рішуче заперечував проти мого нового призначення. Салімджанові-ака довелося встряти з ним у суперечку, захищаючи мою кандидатуру, а це ще більше роздратувало Халікова.
Халіков. Що правда, то правда — Хашимджан показав себе сміливим, бойовим працівником. Але хоч би які він творив чудеса, Хашимджан ще молодий, в органах працює надто мало, тим часом у нас є працівники з п'ятнадцятирічним стажем, цілком гідні цього призначення.
Атаджанов. Як відомо, розум залежить не од віку і не від стажу. За короткий строк Хашимджан зробив стільки, скільки, може, не зміг зробити ніхто з-поміж нас, досвідчених.
Халіков. Я буду скаржитись у райком.
Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.
Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.
Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.
Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.
Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.
Халіков. Це ми ще подивимось.
Атаджанов. Подивимося, звичайно, чом не подивитися?!
І от сиджу я собі, нічого не знаючи, розіклавши папки, обмірковую, з чого ж починати справи. А щоб полегшили процес мислення, вистукую пальцями по столу дуже душевну мелодію «Чудові гранати в твоєму саду».
І тут увіходить Халіков, я його, як належить, вітаю, а він замість здрастуйте:
— Совість у вас є? — каже. — І вам не соромно?
— А чого мені має бути соромно? — питаю.
— Не прикидайтесь дурником, — відповідає. — Ви працюєте зовсім недавно, а встигли перебігти дорогу заслуженим людям.
«Он воно що! — думаю. — Але набивався». Гаразд, якщо йому потрібна моя посада, хай бере її. Правду кажучи, мені й самому не до душі ця витівка. Краще повернутися в кишлак, ліпити кізяки, аніж здаватися вискочкою якимось.
Я взяв аркуш паперу, дістав ручку. Халіков пильно дивився на мене. І саме в цю мить у двері просовується розкішно причесана голівка нашої секретарки Ліляхон.
— Вас викликають у партком.
— Гаразд, прийду.
— Не «гаразд», а зараз, негайно.
Голівка зникла, демонструючи неможливість найменшого заперечення. Довелося залишити Халікова у кабінеті і йти в партком. Каромат-опа була в доброму гуморі, мабуть, донька не страйкувала сьогодні, відмовляючись іти в дитсадок.
— Як справи, товаришу начальник відділу? — спитала Каромат-опа, показуючи очима на диван.
Я сів.
— Непогано.
— З чого вирішили починати свою роботу?
— З заяви.
— Що? З якої заяви?
— Ну… з заяви про звільнення.
— Послухайте, юначе, коли ви кинете звичку жартувати недоречно й невчасно?
— А я і не жартую. Просто я… просто мене товариш Халіков спитав сьогодні, маю я совість чи ні.
Читать дальше