В нашій лікарні, подібно Меджнуну, дарма лікувався,
В медперсонал я, подібно Меджнуну, навік закохався.
Фаріда дзвінко засміялася.
— Об-бо, Хашиме-ака, вам би не в міліції, а в цирку працювати.
Зрадівши, що мій скромний витвір сподобався, я теж реготнув.
— Після весілля неодмінно перейду до цирку.
При цих словах погляди наші стрілися і, чесне слово, сталося якесь електричне явище. У всякому разі, іскри були; й нам знову стало ніяково. Так ми просиділи ще трохи, вже не дивлячись одне на одного, щоб знову не викликати короткого замикання.
— Піду я, Хашиме-ака… — сказала Фаріда, ледь помітно зітхнувши.
— Я вас проведу, — підхопився я хутко, хоч зовсім не хотів, щоб вона так скоро пішла.
Пройшли коридор, вийшли надвір. Мій нещасний язик геть відмовив мені знову. А зустрічні тільки те й знали, що світили на нас очима та кидали дотепи кожне на свій лад:
— А-а, красуня, попалася в руки міліції!
— Товаришу молодший лейтенант, ця дівчина — грабіжниця, вчора вона наскубла в нашому саду цілий жмут усьми! [23] Усьма — трава, з якої добувають фарбу для брів і вій.
— Не хвилюйся, дівчинко, все гаразд, повідомимо твоїм батькам, куди ти потрапила.
— Ай-яй-яй, казали ж тобі, голубонько, не носи коротких спідниць — погано буде. От тобі й наслідок — у міліцію попала.
Іншим разом я зумів би відповісти на ці жарти, але зараз я був, як і раніше, німий, сором'язливість скувала мене залізними лещатами. До того ж, я чомусь ще й оглядався назад, наче боявся погоні.
Як відомо, всьому буває кінець: ми підійшли до будинку Фаріди. Вона, виявляється, живе зовсім недалеко — на початку нашої вулиці. Батько її працює директором мелькомбінату.
Назад я не йшов, а летів. Хотілося співати, танцювати, обнімати, цілувати перехожих. Попереду мене котився малюк, який трохи відстав від матері. Я підкинув його високо вгору й розцілував.
— Ти розумієш, братику, я сьогодні бачив Фаріду! Але де там йому зрозуміти!..
У райвідділенні діялося щось неймовірне. Хтось кудись біг стрімголов, без угаву дзвонили телефони. Дорогу мені заступила секретарка.
— Товаришу Кузиєв, — сказала вона, — Адил Аббасов утік з тюрми.
— От і добре! — вигукнув я, не маючи сили збагнути суть цього повідомлення.
— Та що ви, з глузду з'їхали?! Я кажу, втік проводир зграї Адил Аббасов!
— Можете мене привітати, — подав я руку Ліляхон.
— Ви його спіймали?
— Фаріда сьогодні приходила до мене!
Секретарка кілька хвилин мовчки дивилась на мене, потім, кинувши: «Недаремно, мабуть, він потрапив у будинок божевільних!» — повернулась і вийшла. Я дивився їй услід і все ще безглуздо й радісно усміхався, як п'яний. Так, я насправді був п'яний. П'яний від кохання.
Слідство по справі зграї Адила Аббасова вів майор Халіков. Він уславився на всю область тим, що здавна вів найзаплутаніші, найскладніші справи, заіграшки справлявся з найзапеклішими рецидивістами, мав славу справедливої і твердої людини. Про нього говорили так: «Краще не попадати в руки Халікова, а якщо попав, то знай, що все одно провину визнаєш». І от Адил-баттал, незважаючи на все це, як бачите, зумів вислизнути з його рук.
Ось як це сталося. Халіков допитував Аббасова, своїми лукавими, глибоко продуманими запитаннями загнав злочинця в куток — тому лишалося тільки «розколотися». Раптом відчинилися двері і хтось покликав Халікова до телефону: «Товаришу майор, вам дзвонять із райвиконкому». — «Нехай передзвонять сюди», — відповів майор. «Я так і сказав, а на мене накричали. Ідіть розберіться самі». Слідчому довелося замкнути Аббасова в кабінеті і йти до телефону. Тут він даремно проговорив хвилин десять з якимось типом, котрий наприкінці вигукнув: «Якщо ви не виконаєте плану по здачі вовни, будете відповідати головою!» і повісив трубку. Після цієї безглуздої розмови Халіков відразу ж подзвонив секретареві голови райвиконкому і спитав, ким працює в них Равшанов. «Така людина в нас взагалі не працює!» — була відповідь. Серце Халікова стиснулось у передчутті біди, і він кинувся до кабінету. А біда, справді, трапилася. Злочинець утік через вікно, залишивши на столі слідчого записку: «Бог дасть, тебе з Атаджановим разом сам проведу в могилу…»
Негайно ж на ноги було піднято всю міліцію, по республіці оголошено розшук злочинця, розіслані фотографії…
Сьогодні о десятій ранку мала відбутися нарада по обговоренню і затвердженню місячного й квартального планів нашого райвідділення. Оголошення, вивішене в коридорі, попереджувало про це ось уже три дні; але я думав, що, зважаючи на надзвичайні обставини, її відкладуть. Ні, люди почали сходитися, і оголошення продовжувало висіти. Вигляд у всіх нас був поганий. І зрозуміло: кожен вважав себе в якійсь мірі винним у тому, що сталося. Розмовляли між собою пошепки, переважно, звичайно, про Адила Аббасова.
Читать дальше