Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Ах, он воно що! Значить, він устиг і вас атакувати? — Каромат-опа встала й пересіла поруч зі мною на диван. — Не звертайте уваги. Вчора він зайшов до мене, говорив те ж саме. Я його присоромила. Але він, розуміється, така вже людина. Давно лучив у начальники відділу, та не вийшло, райком не затвердив його кандидатуру. От він і сердиться, не знає, на кому зігнати злість… За день-два це в нього пройде… Взагалі він людина непогана, і досвід роботи має чималий… Але безхарактерний, не самостійний, безініціативний. То які ваші плани?

— Саме сьогодні мав поміркувати над ними.

— Зверніть якнайбільшу увагу на профілактику злочинів, перевиховання тих, хто спіткнувся. І ще: люди повинні знати основи законодавства. Це вимога партії на сучасному етапі.

— Докладу зусиль.

— Завтра принесіть план мені на затвердження.

— Можна йти?

— Ідіть.

Халіков тим часом сидів у моєму кабінеті.

— Чого вас викликали? — поцікавився він.

— Перевірити, чи є у мене совість.

— Ну і як, вияснили?

— Вияснили. Але про це, виявляється, вам казали ще вчора.

Халіков мовчки пішов до дверей, так викарбовуючи крок, що, здавалося, хотів пробити підлогу.

Після того, як він пішов, я ще довго сидів у препоганому настрої, несила було взятися за роботу. Не витримав, пішов до Салімджана-ака: дуже вже самотнім відчув себе. Полковник зустрів мене звичайними словами: «Слухаю вас, товаришу молодший лейтенант». Я розповів йому про інцидент з Халіковим — усе як є. Наставник мій, людина, як відомо, поміркована, вислухав мене з якоюсь навіть байдужістю, а потім усміхнувся і сказав:

— Хочу нагадати тобі нашу старовинну східну притчу. Ну, та ти не так уже й давно ще піонером був, читав її, напевне, у прекрасній обробці відомого поета Маршака. Пам'ятаєш, як старий і хлопчик їхали на віслюкові?.. Як вони весь час пересідали, пам'ятаєш? Отож не треба бути схожим на того старого, свою думку треба мати, а не догоджати першому-ліпшому. І ми всі, і райком тобі довіряємо. Будь самостійним, більше впевненості в собі!

Тут знову відчинилися двері і на порозі стала наша секретарка. І що це вона сьогодні наче переслідує мене!

— Товаришу Кузиєв, тут давно вас чекає якась дівчина! — І гучно грюкнула дверима, ніби гнівалася на мене за щось.

— Дівчина? Яка дівчина? — спитав Салімджан-ака, наче хотів сказати: «Ого, та тут, бачу я, йдеться не про жарти!»

— Невістка ваша ніби завітала… — пожартував я, намагаючись приховати ніяковість.

У приймальні… — вві сні це чи насправді?! — сиділа… Фаріда! Ота Фаріда, що часто снилася мені з цілою мискою пельменів у руках, Фаріда, яка ввижалася мені щоразу, коли бабуся заводила балачку про моє одруження! І ось вона сама прийшла провідати мене!

Ох, Фаріда! Як вона подорослішала, погарнішала, рум'янець на всю щоку, — одне слово, розквітла Фаріда, як троянда. Кажи ж їй щось, Хашиме, адже це Фаріда! Прийшла провідати тебе!

— Хашиме-ака, ви мене не впізнали?

Який у неї м'який, ніжний голос: слух пестить!

— Упізнав, чом не впізнати, — відповів я. — Просто дивлюся на вас так тому, що дивуюся, як це ви прийшли без пельменів…

— Ой, завжди ви жартуєте! — Фаріда опустила очі.

Я провів дівчину до свого кабінету, посадив на диван. Сам сів поруч. Запала ніякова мовчанка. Дивно, ніколи я не був недорікою, сором'язливим, а тепер червонів і бентежився, мов красна дівиця. Я відчував, що збентежені мої руки, ноги, навіть ніс. Руки огидно тремтіли, і я злякався — ще подумає красуня, що я випиваю… До всього ще й ніс почервонів і вкрився крапельками поту — так завжди буває, коли я дуже хвилююся. Отако взяв би зараз ножаку й одрізав його… А кучеряве Фарідине волосся таке м'яке, шовковисте… І одягнена зі смаком: голубий джемпер і спідниця під колір. О, це чудова дівчина, таких немає ніде, ні в нашому кишлаку, ні в усьому світі!.. Так, але ж треба, мабуть, щось сказати їй?

— Я… я прийшла до вас з проханням… — Добре, що Фаріда почала розмову сама.

— Що б ви не попросили… кхм… — клятий кашель!

— Ми готуємо святкову стінгазету… А ви ж пишете вірші…

— Вірші? Хіба?

Он воно в чім річ! Ще коли був я «божевільним», то й справді утнув кілька жартівливих рядків, аби посмішити Фаріду, і, правду кажучи, прибрехнув трохи, що залюбки стружу вірші. Дещо я тоді так і не встиг прочитати дівчині. Може, скористатися з нагоди зараз?

— У мене якраз є один віршик, присвячений вашій благородній роботі. Послухайте, може, підійде?