Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Навіщо тобі моя жінка, мати десятьох дітей? — дорікнув він мені. — Ти що, рівної собі не міг знайти? Відповідай, нарешті!

— А я зовсім не вашій жінці писав.

— Як-то?! А кому писав?

— Мельниковій дочці, Хакімі.

— Телепень! — заволав дядечко Туран, але трохи пом'якшав. — Які ви з твоїм батьком роззяви все-таки, недарма кажуть: яблуко від яблуні недалеко падає. Твій батько теж цілий рік морочив людям голову, не знаючи, до котрої з двох сестер-близнючок збирається свататись.

Дядечко Туран порвав мої листи на дрібні клаптики, жбурнув їх мені в обличчя і, вигукнувши: «І дід твій був телепнем, і прадід, і прапрадід!» — пішов.

Розмова ця враз облетіла весь кишлак, а Хакіма, сердешна, злягла у постіль… Доконав я її таки… Стан був важкий, тож батьки самі сватів прислали…

— Це до тебе?

— До мене.

— Все, отже, вийшло навпаки?

— Так, навпаки. От якби ти був тут — я б вислухав твої поради і нічого такого не сталося б.

— Ну, а що було потім? Бачив Хакіму?

— Бачив, звичайно. Вона подарувала свою фотокартку!.. Але я не про це. Я про інше хочу тебе попросити, тільки ти не відмовляй мені.

— Проси, — великодушно дозволив я. — Не відмовлю.

— Після весілля я хочу показати Хакіму найкращому лікареві у місті. Ось тоді ти мені й допоможеш. Я чув, Хакіму можна вилікувати і вона зовсім не буде кульгати. Якщо треба, я шкіру свою дам, кості, навіть усю ногу — диви, яка вона в мене здоровецька — аби тільки вилікували Хакіму.

— А на операцію вона згодна?

— Згодна.

— А весілля коли?

— Думка до Травневих свят і справити. Музикантів, сподіваюся, ти сам привезеш з міста.

Зорі на небі давно погасли, півні замовкли, видно, повели своїх курей на ранкову трапезу. А ми з Закіром ніяк не могли наговоритися, прощалися кілька разів, і знову все починалося спочатку.

Так і коротав я час: сьогодні гомоню щиро з Закіром, завтра розумуємо з гарбузоголовим Арифом. У цього теж набралося новин купа. Попросила Саддиніса (якщо пам'ятаєте, ще в шостому класі вона взяла наді мною шефство) підремонтувати їй зуби, але ж мало того, що цей молодець заговорив її зуби, він за одним заходом і голову закрутив. Ариф, передбачливий хлопець, заявив, що влітку одержить відпускні і майбутній тещі теж уставить золоті коронки. «Після цього вже й посватаюсь — відмови не буде», — казав Ариф, потираючи руки.

Найдужче ж припала до душі моя відпустка моїй улюбленій бабусі. Вона цілими днями не вилазила з машини: до тітоньки Хаджар, яка живе від нас за чотириста метрів, і то їздила на машині — по дріжджі там чи по сито. І їде, головне, по пояс висунувшись із віконця «Волги».

— Ну хіба так можна? — спробував я одного разу зауважити їй.

— Не твоє діло, шелихвіст, — огризнулася вона. — Я хочу добренько насолити цій язикатій Хаджар.

Крім виконання обов'язків особистого шофера бабусиного, я з татом заходився заготовляти на зиму дрова: зрубали стару всохлу урючину, розпиляли на колоди, потім я наліпив гору кізяків, якими обклав усі наші пласкі дахи; ще з'їздили з бабусею на базар, продали усю її сушню — персики, урюк, яблука.

Одного разу ми копали з батьком грядку під ранні помідори. На стежечці з'явилася бабуся. В одній руці вона несла пузатий чайник, у другій — тарілку ізюму. Тато сів пити чай, а я продовжував щосили махати кетменем.

— Хашимджане, лошатко моє, а чого ти не п'єш чаю? — аж надто вже турботливо поцікавилась бабуся.

— Я тільки що напився води.

— Як ти вважаєш, синку, може, настав час засилати сватів до доньки Хаджар? — ще м'якше, ще лагідніше спитала бабуся.

Так, не даремне було моє побоювання.

— Не треба, — відмахнувся я, наче мене полоскотали між ребрами. — Мати балакуча, отже, і донька виросла така ж.

— А що скажеш про доньку тітоньки Халчі?

— Таж вона не ходить, а хилитається, мов качка.

— Хай Рашидахон стане тоді моєю невісткою.

— Мені дзиги не потрібні.

— А хто тобі потрібен?

— Мені потрібна Фаріда.

— Це ж яка Фаріда?

— Та, що добре вміє ліпити пельмені. З психлікарні.

— З психлікарні?.. Ти, видно, сам з глузду з'їхав! — бабуся грізно пішла на мене.

На моє щастя, до двору ввійшов секретар сільради. Дуже схвильований.

— Товаришу Кузиєв! — гукнув він здалеку. — Щойно дзвонили з міста. Наказано вам негайно виїхати.

Я лечу в місто. Витискаю з машини все, на що вона здатна, а мені здається, ніби стою на місці. Невже Салімджанові-ака знову погано… Адже йому не можна було так перевтомлюватись… Невже… Ні, ні — про це не можна думати. А може, Адилу вдалось утекти? Припущення, одне страшніше за друге, отруювали свідомість.