Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

А через півгодини у нашому дворі яблукові ніде було впасти, вважай, увесь кишлак зібрався. Багато хто дужче цікавився чорною «Волгою», аніж моєю особою. Мені переказами тишкома, що дехто навіть підозрював отаке: «Боюся, діло тут нечисте, а раптом Хашим узяв та й украв цю машину? Думаєте, ні? Подивіться в його очі, так і бігають, так і бігають!..»

Тато покликав Умурзака-м'ясника зарізати барана, а надвечір завітав не хтось там — сам голова колгоспу, а також рахівник і агроном Анарбай-ака. Поміркувавши, вирішили, що подібне свято не може відбутися без нашого шановного дільничного. Хутко послали по нього людину. Зійшлися, звичайно, І шкільні мої друзі-приятелі: Закір, Мирабіддінходжа, який приїхав додому на канікули, Акрам, який покинув школу з шостого класу, одначе тепер має у колгоспі славу передового механізатора, Ташпулат-обліковець і навіть круглоголовий розумака Ариф, якого після закінчення зубопротезного технікуму прислали берегти зуби наших односельців.

Усі гості, як гадалося, прийшли одвідати мене, поцікавитись моїми справами, порадіти моїм успіхам; та ба, розмови точилися про інше. Чоловіки гомоніли про те, що зима цього року затягнулася, тому корм закінчився і всі намагаються збути худобу, за сніп торішньої конюшини залюбки можна купити шестимісячне ягня. У жінок було своє: от, мовляв, у промтоварний магазин завезено фарфорові сервізи, чайники та піали, а завмаг, щоб йому вдавитися, збув їх на товчку. Баба Айніса життя не дає своїй невістці, а баба Тупиніса щоденно ходить до мулли, щоб той напоумив її зятя поважати тещу; чоловік тітоньки Халніси, видно, здурів геть на старості, забрав усі заощадження й подався кудись на курорт.

Ми, молодь, теж не мовчали, звичайно, і в нас тем було хоч одбавляй: хто куди вступив, хто де працює, хто з ким одружився, — коротко кажучи, гості розійшлися десь аж удосвіта, коли півні ледве не порвали голосові зв'язки. Прощаючись, тато накинув на плечі дільничного новенький чапан, надів тюбетейку й поклявся, що довіку не забуде його доброти, адже саме завдяки його допомозі я став людиною. Нарешті ми залишилися з Закіром самі.

— Давай, друже, обнімемося ми з тобою ще раз! — запропонував раптом Закір, широко розкинувши руки.

— Але ж ми вже обнімалися…

— Я ніяк не можу повірити, невже це ти тут, поруч зі мною. Обніму тебе і повірю, що це не сон!

Спершу ми обнялися, потім поцілувалися, а розгарячившись, почали боротися, як два незграбні ведмеді. Притомившись, сіли на лавочку біля хвіртки.

— Друже, я хочу дещо спитати в тебе., відповіси чесно? — З цими словами Закір крадькома огледівся довкола. Я якось передчував, про що саме він забалакає: звичайно ж, про те, що хоче одружитися, і, певно, спитає поради, правильно він вирішив чи ні.

— Слухай, скажи мені чесно: ти кого-небудь любиш? — Закір знову заозирався довкола, наче його можуть підслухати.

— Ні, якось не доводилося, — відповів я з незбагненним почуттям власної провини.

— А я зовсім пропав, друже…

— Та що ти кажеш?!

— Справді. Ти пам'ятаєш мельникову доньку?

— Хакіму?

— Так, вона у нас на фермі працює.

— Але ж вона крива!

— Може, за те і полюбив її?! Знаєш, я люблю навіть корів, яких вона доїть. Я люблю бідони, що вона зливає в них молоко, люблю дороги, по яких вона ходить, дерева, що ростуть біля їхньої хати; я люблю все, все, що хоч якось торкається Хакіми.

— Не може бути!

— Може бути, друже, може! Повір мені. Ночами мені хочеться плакати, а вдень так і тягне заспівати, затанцювати… взагалі, утнути якусь штуку. Хакімі слово сказати боюся: руки-ноги дерев'яніють, язик одбирає…

— Та-ак, діла в тебе, друже…

— Терпів я, терпів, а потім вирішив написати листа.

— Що ж ти написав?

— Це тепер байдуже, друже, що саме я написав. Головне — дуже схибив. Розумієш, мені чомусь завжди здавалося, що прізвище у Хакіми — Шакірова, на колишній кшталт — за батьковим ім'ям. Ну от я й послав свого листа на ім'я Хакіми Шакірової. Я сиджу собі, жду відповіді. Минає тиждень, другий. Нічичирк. Тоді я шлю другого листа. І от який же я розтелепа: випустив з уваги, що дружину дядечка Тура-на, що живе поряд з млином, теж звуть Хакіма і прізвище в неї — Шакірова. Тільки-но налагодився я одного разу погнати череду на пасовисько, заявляється на ферму дядечко Туран і ну періщити мене камчею. «За що? — кричу я. — За що ви мене лупцюєте?» — «Ти написав ці брудні папірці?» Дивлюся — так, мої любовні послання, підписані: «Пастух Закір, який згорає від любові до тебе». Відпочивши, дядечко знову взявся за камчу, а я що, стою собі, мовчу — так тобі й треба, дурневі. Нарешті мельників сусіда геть знемігся.