— Фатіма Салахіддінівна розповіла, — пояснила вона, сторожко оглянувшись довкола. — Вона гадає, що й ви тут з якимось таким завданням.
— Ну-у… — сказав я непевно і знизав плечима.
— Розумію, розумію — це таємниця! Я просто дивом дивуюся, які це вольові люди — міліціонери! — вигукнула Фаріда. — Ариф-ака, наприклад, щоб ніхто не запідозрив, що він здорова й нормальна людина, півроку торочив, що він коняка, та не якась там, а чистокровний карабаїр. Півроку бігав по палатах і коридору навкарачки, іржав, брикався… Мені здається, ви теж сильна, вольова людина.
— Так, нелегко щодня вминати цілу каструлю пельменів! — вирішив я обернути все на жарт. Але відповіді почути мені не вдалося. До палати увійшла з вузликом у руці Фатіма Салахіддінівна.
— Товаришу Кузиєв, вам треба вдягтися і піти до кабінету головлікаря. — Вона подала мені вузлик і вийшла.
Я розгорнув шелестючий папір — о, диво! — новий костюм, нова модна сорочка, нові черевики, нова тюбетейка, нова майка, новенькі шкарпетки, — все, все нове!
— У чім річ, Хашиме-ака? — злякано спитала Фаріда.
— Ідіть теж перевдягайтеся, поїдемо в загс, — діловито наказав я.
— Ой, що ви! — зніяковіла дівчина й вибігла з палати.
Швиденько одягнувшись, я подався в кабінет головного лікаря. Це, напевно, приїхала моя люба матінка, або ж бабуся, або всі разом. Рідні мої! Тож недарма я бачив вас уві сні. Зараз я обніму вас, розцілую! Нічого не бачачи від радості, я влетів до кабінету й отетерів: переді мною стояв, усміхаючись, Салімджан-ака Атаджанов, мій начальник.
— Ага, ось і наш божевільний, — сказав він. — Іди-но, та обнімемось, О-о, молодця, молодця. А тепер привітайся з Суратом-ака. Впізнаєш його? Тож-бо. А він приїхав вибачитися перед тобою. Якби не він, то я, мабуть, і досі був би впевнений, що ти втік, боячись відповідальності…
У глибині кабінету виднілася довготелеса постать міліціонера, того самого, якому я завдячував поселенням у психлікарню і звільненням з неї. Він сидів поруч з головлікарем і ніяково усміхався. Я підійшов і міцно потис йому руку. Сурат-ака зітхнув полегшено й подав мені піалу чаю, що його налив головний лікар. Коли я спорожнив піалу, він раптом запитав:
— Ну що, поїхали?
Куди? — злякався я за звичкою, т- Завойовувати Європу! — засміявся Сурат-ака. І я замахав руками:
— Ні, не поїду!
— Чому?
— Досить з мене й того, що завоював психлікарню! — відповів я під загальний регіт.
Як бачите, справи мої пішли на лад. Мені завжди щастить: трапився ж отакий добрий конвоїр, як Сурат-ака!.. Здавши мене до лікарні, він не заспокоївся, три дні ятрив собі душу: «А що як цього хлопця справді пограбували бандити? А що як він справді працівник міліції?» І сьогодні вранці нарешті не витримав, зайшов до мого начальника й просто запитав, чи працює у нього такий-то.
— Працює, — відповів Атаджанов. — Тільки його добу ні на службі, ні в гуртожитку немає.
— А як він, теє… нічого був? — Сурат-ака покрутив пальцем біля скроні.
— Та ні, нормальний хлопець. А чому — був? Що сталося?
Дізнавшись, де я опинився, він негайно виїхав по мене.
… Коли ми доїхали до мосту через ріку, Сурат-ака попросив зупинити машину. Йому, виявляється, по сина йди в дитсадок.
— Товаришу Кузиєв, ще раз прошу пробачення! — сказав він, тиснучи мені руку.
— А я ще раз дякую вам, товаришу лейтенант! — відповів Салімджан-ака замість мене. — Ви хороша людина і справжній міліціонер!
Деякий час ми їхали мовчки.
Наша чорна «Волга» летіла вперед, легко випереджаючи інші машини.
— Це правда, що на тебе напали? — промовив нарешті Салімджан-ака.
— Правда, — відповів я, зітхнувши.
— І що ж ти, сказали «роздягайся» — взяв і роздягся?
— Ні, я бився…
— Це непогано. Справжній міліціонер не здається.
— Їх було п'ятеро. А то я показав би їм!
— П'ятеро? — перепитав полковник. — Жінки з ними часом не було?
— Та я ж і в засідку попав саме через цю жінку! Вона кричала «рятуйте», і я хотів допомогти їй.
— Виходить, за цей тиждень вони пограбували двох, враховуючи й тебе. Мені здається, це гастролери… Таких у нас ще не було. Але нічого, бере вовк, візьмуть і вовка… Слухай, хлопче, — звернувся Салімджан-ака до водія, — мчи просто до мене додому.
Полковник замовк, відкинувши голову на спинку сидіння, і зморено заплющив очі. Хто знає, про що він зараз думає? Може, складає плани, як виловити банду гастролерів, а може, думає про такі речі, про які я й гадки не маю…
Читать дальше