— Як тебе звати?
— Хашимджан.
— Ти не схожий на хворого.
— Справді, я не хворий.
— А чого ж ти тоді тут?
— Привезли помилково.
— Хочеш яблука?
— Давай.
Хлопець дістав із тумбочки двоє яблук, кинув їх на мов ліжко, потім нахилився до мого вуха:
— Тобі можна вірити?
— Звичайно.
— Не продаси?
— Ні.
— Тоді слухай. — Хлопець злодійкувато озирнувся довкола й палко зашепотів: — Приміщення цієї лікарні будував мій батько. На стелі одної з кімнат, під фанерою, він сховав мішечок золота. Помираючи, батько відкрив мені свою таємницю. Через те я і в лікарні, щоб знайти і забрати це золото.
— Звідки ви знаєте, що золото сховане саме в цій кімнаті?
— Інші я вже перевірив.
— Не знайшли?
— Ні.
— Отже, золото тут?
— Так, у цій кімнаті.
— А що ви зробите з золотом, як знайдете його?
— Скажу, якщо не викажеш.
— Не викажу!
— Удвох з тобою втечемо до Афганістану.
— А що ми там будемо робити?
— Збудуємо автомобільний завод. Станемо мільйонерами.
— Не хочу бути мільйонером, не хочу тікати.
— Втечеш.
— Ні, не хочу.
— Ах, он як!!!
Хлопець підхопився, злапав мене за комір і ну душити, так що я аж захрипів. Я насилу вирвався з рук душителя, залишивши йому клапті моєї сорочки. Але він знову пішов на мене, готуючись до стрибка. Я розігнався і вдарив його головою в груди, він беркицьнувся на своє ліжко. Полежав трохи і раптом як зарегоче!
— Дурень ти, я ж пожартував!
— Сам ти дурень.
— Але, Хашиме, ти мене не викажеш?
— Сказав же — ні.
— Допоможеш розшукати золото?
— Ні!
— Гаразд, мені більше перепаде. Хочеш яблука?
— Їж сам! — Я накинув халат наопашки і вийшов у коридор. Дуже мені треба: дасть двійко яблук й одразу кинеться душити! А золото своє хай сам шукає.
Але шанувальник «жовтого диявола» не здійснив свого наміру. Надвечір у палаті з'явилися два елегантних лейтенанти з карного розшуку, звеліли йому перевдягтись у свій одяг і повели. Хвилин через десять літній хворий, ліжко якого стояло біля дверей, попрощався зі мною за руку й теж пішов. Я цілу ніч не стуляв повік: усе намагався збагнути, за що забрано косоокого, чому так поспіхом виписався літній чоловік. Я відчував, що між цими двома подіями існує якийсь зв'язок, але не міг напевне сказати, який саме. Все стало зрозуміло другого дня.
Фаріда, так звали медсестру, схожу на мою Айшахон, раптом з'явилася вранці в моїй палаті з каструлькою, загорнутою в рушничок, і сказала ніяково:
— Це вам. Пельмені принесла.
— Та ви що? — вигукнув я. Вона аж відсахнулася.
— Я так… просто… — затнулася дівчина, опустивши очі й поволі червоніючи.
— Але звідки ви взнали, що я люблю пельмені?
— Ой, це правда?! — зраділа Фаріда.
— Нічого я не люблю так, як пельмені. Коли мама збиралася ввечері готувати пельмені, то я вже зранку співав.
— У мене тато любить пельмені.
— Отже, ми з тестем схожі один на одного!
Задоволений своїм жартом, я зареготав на всю палату. Фаріда лишилася серйозною, ніби й не чула моїх слів.
— Звідки ви родом, Хашимджане?
— З Ферганської долини.
— Ви десь навчаєтесь?
— Ні. Працюю в міліції.
— Я бачу, ваша палата стала суто міліцейською.
— Це ж чому? — знову вигукнув я.
— Аріф-ака, що лежав отут біля дверей, теж, виявляється, з міліції.
І Фаріда відкрила мені таємницю, над якою я сушив голову цілу ніч.
Косоокого хлопця звали Алімом. Це, виявляється, відомий рецидивіст, затятий шахрай. Він тричі сидів у в'язниці, а коли звільнявся, діставав собі нову трудову книжку й «чистеньким» починав роботу. Останнього разу йому пощастило влаштуватися завскладом на великому винзаводі, де він одразу ж зібрав зграю і почав збувати на сторону вино, горілку і спирт. Алім умів пролазити людям у душу, тому розшукав м'якосердного лікаря й переконав, що являється душевнохворим. Той вписав Аліму в лікарняну картку, що він страждає вже понад п'ять років. Коли вкрадена сума досягла чималої цифри, Алім з допомогою того ж лікаря ліг у психіатричку. Але міліція давно стежила за його штуками. Тому управління міліції «поселило» в одну палату разом з косооким свого співробітника Арифа Асамова. Йому треба було з'ясувати, чи справді косоокий Алім душевнохворий, з ким він спілкується, які в нього наміри. Ариф-ака Асамов і собі майже півроку вдавав божевільного, щоб досконало вивчити злочинця та його зв'язки. Маячня косоокого про золото була всього лиш дотепно вигаданою ширмою.
— Звідки ви про все це дізналися? — здивувався я.
Читать дальше