Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Хочете затанцюю вам? — запропонував я.

— Угу-у, ви й танцювати умієте?

— Неповторно. Всі танці. А надто «Андіжанську польку».

— Поки що не треба. Ми неодмінно приїдемо подивитись, як ви танцюєте. А ось і дім ваш. Приїхали.

Машина зупинилася біля залізних воріт. Над ними аршинними літерами написано «Міська психіатрична лікарня». Напис освітлювали яскраві лампочки.

Обидві половини воріт тихо розсунулися, машина в'їхала на територію лікарні. Негайно ж підійшла жінка в білому халаті.

— Виходь! — наказав товстун.

Я ступив крок до виходу і раптом заволав не своїм голосом:

— Ой, ой, нога!

— Що сталося?

— На ногу наступили, я ж у шкарпетках, а ви в чоботях.

Низенький міліціонер жалісливо нахилився, щоб подивитися, чи не пошкодив мені чого. А я переплигнув через товстуна й кинувся в темряву…

Так ми цілу годину грали в піжмурки. На території лікарні сад — понад гектар, добренько ми там набігалися. Троє не змогли б мене спіймати, але їм надоспіла допомога: два лікарі, два сторожі. І п'ять таких самих, як я, божевільних. Надто ж один з них — хлопчина мого віку — найдужче надокучав мені: бігав, як гончак, горланив, мов учасник козлодрання. Саме він і доконав мене. Довелося здатися. А ще свій!.. Мене враз обступили, ввели до приймальні, уклали на жорстку дерев'яну канапу, накриту простирадлом. Четверо взялися за руки, ноги. Хоч як я борсався, хтось спустив мені труси і — який сором! — симпатична дівчина, приблизно такого віку, як моя сестричка Айшахон, з рожевим, мов яблуко, обличчям, увіткнула щось гостре в стегно. Тут мені стало до всього байдуже, і я заснув міцним здоровим сном.

Не знаю, коли я прокинувся, на другий день чи через день, а може, через тиждень. Прокинувся я, розплющив очі і не збагну, котра година, де я… У кімнаті горить рівне голубувате світло, стоять чотири ліжка. У проході, якраз посеред кімнати, стоїть чоловік. Він завмер, як статуя, втупившись у стелю. На стінах висять картини. На одній зображено море, блакитні хвилі б'ються об берег, а на ньому ростуть зелені ялини. У синьому небі ширяють птахи… На іншій картині — долина між двома відлогами гір, точніше не долина, а ціле море тюльпанів. На них ллються рожеві промені сонця, що встає з-за скель: уся долина палає рожевим полум'ям. Дівчинка років десяти-дванадцяти збирає квіти. Дивлячись на цю картину, я чомусь відчув себе легко-прелегко, і закортіло мені опинитися там, у цій долині, поруч з дівчинкою, побігати з нею наввипередки і рвати тюльпани, голосно сміятись і радісно кричати. «Невже я в божевільні? — подумалося. — А може, я потрапив на курорт?» Десь неподалік чутно крики…

Чоловік, що завмер, мов статуя, посеред кімнати, так і стояв собі далі. Мені здалося, що він навіть хропе потихеньку.

Шум знадвору, який, певно, і розбудив мене, погучнішав. Загорнувшись у простирадло, я поспішив туди.

Під великою чинарою лежало чоловік шість, на гіллі чинари також були люди. Тільки ці висіли: хто зачепився за сучок сорочкою, хто — піжамними штанами. Висять собі, як перестиглі груші, а лікарі та сестри бігають навколо, просять, умовляють. Хто тягне драбину, хто біжить з ковдрою.

— Ой, ви вже прокинулися?

Обернувся, дивлюсь — та молоденька дівчина, яка давала мені укол. Стоїть, усміхається.

— Прокинувся, — розтягнув я й собі рот, усміхаючись.

— Як себе почуваєте?

— Здоровий, як бик. Довго я спав?

— Та не дуже. Добу лише.

— Ох-х, добре виспався. А що тут відбувається?

— І не питайте. Справжня трагедія сталася. — Обличчя дівчини враз посумнішало, із очей ледь не полилися сльози. — Ходімте до палати. Лікарі помітять — обом перепаде.

— Ні, давайте спершу взнаємо, що тут скоїлося.

— Ні, ні, ходімте.

… Що сталося, я взнав уранці. В чотирнадцятій палаті (у мене десята) жило десять чоловік, які страждали недугою уже років два-три. І от, напевно, їм усім обридло перебувати тут, і вони поклали собі тікати. Хворий, на ім'я Таліб, ретельно розробив план втечі. Він заявив, що вони мають змайструвати собі крила, а тоді вилетіти звідси курсом просто на Місяць: там відкриють кондитерський магазин, де продаватимуть самі бублики. Кожен хворий зробив собі з простирадла легкі граціозні крила, а з ковдр — хвости. Перед сном Таліб перевірив готовність своїх товаришів до польоту й попередив, що виліт відбудеться одразу ж, як тільки на небі з'явиться найяскравіша зоря. Вона й служитиме в польоті орієнтиром.

Коли черговий лікар заснув, вони тихцем видерлися на чинару й стали чекати старту. Нарешті в небі спалахнула найяскравіша зоря.