— На базар. По дині, — відповів я, намагаючись не обертатися.
— Он як? — здивувався товстий.
— Ворожі війська безладно відступають, вперед! — скомандував я, не зупиняючись.
— Стривайте, — довготелесий узяв мене за лікоть.
— Не чіпайте, бо вибухну, я — бомба! — налякав я. Низенький смикнув напарника за рукав:
— Дай йому спокій, хіба не бачиш, це справжній божевільний.
На що довготелесий відповів:
— У тебе хоч трошечки жалості є взагалі?! А що буде, як машина наїде на бідолаху? Такий молодий хлопчисько і на мого меншого брата схожий… Може, він із клініки втік і його всі розшукують?
Низенький заблагав:
— Але ж ми спізнюємося у дільницю!
— Все одно, — заперечив довготелесий. — Я його так не кину, совість не велить.
І, ступивши два кроки, наздогнав мене.
— Послухай, братику, як тебе звати? — Він вимовив ці слова таким турботливим голосом, що я замалим не відповів: «Хашим». Але взяв себе в руки — треба ж грати свою роль!
— Звати Наполеон.
— Добре. А прізвище?
— Бонапарт.
— Гаразд, чудово! От і познайомились. А чи не скажете, ваша величність, куди так поспішаєте?
— Завоювати Європу! А потім Індію…
— Ну, ну. Це діло.
Ні, не міг я говорити далі в такому дусі. Скільки не плів язиком, цей м'якосердий міліціонер дужче й дужче мене жалів. Відчуваю, несила далі морочити голову хорошій людині. Зупинився, обернувся до міліціонера.
— Пробачте, товаришу сержант, я не божевільний.
— А хто вам каже, громадянине, що ви божевільний?
— Якщо ви мені вірите, у мене до вас прохання.
— Звичайно, вірю. Просіть.
— Якщо це вас не обтяжує, одвезли б ви мене в гуртожиток. Адже непристойно в такому вигляді по місту тинятися.
— Ваша правда. Дуже непристойно. Прошу до машини.
Довготелесий міліціонер навіть допоміг мені влізти в УАЗ.
Потім вони сіли обабіч, сильно стиснувши мене.
— Рушай! — крикнув низенький водієві.
— А куди їхати?
— У психіатричну.
— В божевільню?! — спробував був я підвестися з місця, але обидва міліціонери спритно перехопили мене, посадили знову, наче прибили цвяхами. Я не міг навіть поворухнутися.
— Не турбуйся, братику, — сказав довготелесий м'яким, заспокійливим голосом. — Ми відвеземо тебе додому. Тільки скажи, де живеш.
— Я живу, в гуртожитку міліціонерів.
— Знову почалося… — стурбовано сказав товстий.
— Не вірите? Можу сказати більше: я сам служу в міліції. Сержант Хашимджан Кузисв.
— А може, ви полковник? — пожартував низенький.
Я вирішив також відповісти жартом:
— Поки що ні, але буду й генералом.
Довго ще після цього намагався довести, що я нормальна людина. Назвав імена колег, начальників, але нізащо не міг признатися, чому опинився вночі на вулиці мало не в голому вигляді: боявся, що мене вважатимуть боягузом.
— Сьогодні втекли? — тільки й сказав на все це довготелесий.
— Звідки?
— Ну з лікарні цієї.
— Я ж кажу вам, що не хворий. Тільки…
— Що — тільки?..
Я наважився:
— Тільки сьогодні ось на грабіжників наскочив — хоч вірте, хоч ні — вони роздягли мене. Це щира правда.
— Не бійтеся, я все поясню лікареві, який вас лікує, щоб у вас не було прикрощів. Урешті-решт ви нічого поганого не вчинили: не бешкетували, шибок не били. Просто вийшли погуляти по місту, подихати свіжим повітрям. Правда ж? — голос його бринів м'яко, турботливо.
— Взагалі так: я вийшов погуляти.
— Оце інша річ. Нарешті призналися…
— Але я не божевільний.
— А я хіба стверджую, що божевільний? Ви здорові, цілком здорові.
— Якщо здоровий, то відпустіть мене!
— Не кричи! — сердито цитькнув низенький, який задрімав був, притиснувшись до мене, а тепер прочумався.
Знову все полетіло шкереберть. Сам накликав біду на свою голову. Як той брехун, в котрого згоріла хата. Не знаю, читали ви цю притчу, а чи ні, але я прочитав її ще в четвертому класі і пам'ятаю й досі. Вона ось про що: був собі чоловік, і от він одного разу вирішив випробувати, якою мірою можна покладатися на своїх сусідів. Зчинив ґвалт: «Пожежа! Рятуйте!», хоч ніякої пожежі не було й близько. Прибігли сусіди, дивляться — все тихо, мирно! А брехун пояснив, що він пожартував. Ображені люди розійшлись. Але на другий день хата в того чоловіка справді зайнялася. Поліз брехунець на дах, кричить, плаче, кличе на допомогу, а ніхто не йде. Всі подумали, що він знову прикидається. Так і згоріла хата в того чоловіка. І я схожий зараз на нього. Хай би що я казав, усе одно не повірять. Квит. Хашимджан Кузиєв божевільний. І нічого тепер не вдієш. А коли так, чому б не повеселитися ще трохи? Якщо приспати пильність провожатих, то хтозна, може, пощастить утекти біля воріт лікарні.
Читать дальше