Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Я хотів устати, поздоровкатися з товаришами, але голова, важка, мов семипудова гиря, потягла мене назад. На моє невиразне привітання ніхто не відповів. Отже, це сон, вирішив я і хотів знову розлягтися на канапі, але Салімджан-ака раптом заговорив, та ще як!

— Отямився нарешті?

— Отямився, але я ніяк не…

— Встати! Іди умийся під краном, потім поговоримо.

Я насилу підвівся, умився холодною водою. У голові трохи прояснилося, крапельку полегшало.

— А тепер давай розповідай по порядку, як докотився до життя такого, — наказав полковник.

— До якого життя? — здивувався я.

— Доповідай про свої неподобства в кафе.

— Неподобства? Які неподобства?

— Не тягни кота за хвіст!

Салімджан-ака промовив це таким грізним тоном, що я мимохіть витягнувся в струнку. І став говорити. Розказав усе від самого початку, не проминаючи жодної подробиці, нічого не додаючи. Мої слухачі інколи здивовано перезиралися, знизували плечима. Коли я умовк, Атаджанов кивнув Артикову. Той неквапливо, ніби знехотя, почав говорити:

— Близько п'ятої години подзвонили з кафе «Сама втіха» і попросили покликати до телефону товариша Атаджанова. А що вас не було, я сказав, що товариш Атаджанов відсутній. «Тоді приїжджайте самі, — попросив мене той, що дзвонив, — ваш співробітник сержант Кузиєв бешкетує тут, замучив нас усіх, не знаємо, що й робити».

Я одразу виїхав на місце події. Прибувши, виявив: товариш Кузиєв валяється на дивані в безпам'яті. А директор кафе вручив мені оцей ось акт.

— Прочитайте, — кинув Атаджанов.

Лейтенант устав з місця, розгорнув аркуш паперу й почав читати урочисто, велично, мовби оголошував присутнім мій смертний вирок.

Акт

Ми, що нижче підписалися, зокрема: директор кафе «Сама втіха» Адил Аббасов, кухарі Ураз Хайдаров, Карім Тургунов, буфетник Закір Зарипов, склали цей акт у тому розумінні, що сержант міліції Хашимджан Кузиєв, завітавши до нашого кафе, зажадав, щоб йому обставили окремий стіл і принесли півлітра горілки. Випивши горілку до дна, витяг з кишені якийсь папір і став кричати: «Доля ваша в оцій осьо скарзі! Дам їй хід — усіх вас зітру! Але якщо ви дасте мені триста карбованців, це діло замну». Порадившись між собою, ми вирішили дати суму, яку він вимагає, але негайно ж повідомити про все у відповідні органи. Одержавши хабара, сержант Кузиєв відразу ж передав нам скаргу трудящих (скарга додається до цього акта), але знову почав бешкетувати, кажучи, що продешевив, що скарга ця коштує не триста карбованців, а п'ятсот…

Що й засвідчуємо цим актом…»

— Брехня! Неправда! Наклеп! — вирвався у мене розпачливий крик. — Нічого подібного я не робив!

— Заспокойся, — промовив Салімджан-ака, наче він і не чув жахливих звинувачень, які звели на мене в цім бруднім папірці. — Товаришу Артиков, я сподіваюсь, що, знайшовши Кузиєва, який спав у кабінеті директора, ви перевірили його кишені.

— На жаль, ні. Я не подумав, що він хабарник…

— Тоді виправте свою помилку. Перевірте зараз.

— Слухаюся.

Артиков обмацав спершу мене, потім мою гімнастерку, що висіла на спинці стільця, і витяг з її кишені пачку грошей. Мої очі замалим не вилізли на лоба.

— Полічіть! — наказав полковник.

Поплювавши на пальці, Артиков не поспішаючи став рахувати гроші. Дивлячись на його руки, я теж, наче боячись, що він помилиться, рахував ці брудні засмальцьовані папірці. Раз, два, три, п'ять, десять, двадцять, тридцять…

— Рівно триста, — оголосив лейтенант, мовби вдоволений, що сума збіглася…

Мені знову хотілося крикнути «Наклеп!», але я не зміг вимовити ні звука. Так зціпив зуби, що не було сили їх розціпити, а про кулаки й не кажу — нігті вп'ялися в долоні. Просто закам'янів, як у казці…

— Подайте йому води! — крикнув полковник.

Подали. Випив. Ніби полегшало.

— Може, це підроблено, — проказав полковник, ніби розмірковуючи вголос. — А може, й правда. Все це ми, звичайно, з'ясуємо. А тим часом, я вважаю, дамо сержантові можливість відпочити, прийти до тями. Заперечень немає? Тоді, отже, вирішено.

Лейтенант Артиков провів мене до гуртожитку. Це була людина, що немало побачила за своє життя, він, звичайно, розумів мій стан, тому й намагався всіляко заспокоїти. Казав, що робота у нас нелегка, ворогів багато, Вони будь-що намагаються очорнити нас, позбавити волі, примусити скласти зброю.

— Не журися, — підсумував він. — Усе владнається.

Легко сказати: «Все владнається». А як мені? Он як звинуватили ні за що ні про що! Й уві сні таке не снилося, і на тобі — хабарник, бешкетник, хуліган! Ох, цей «бідолашний, пренещасний» директорець Аббасов Адил, Адил-баттал [4] Нахабний, підступний і т. ін. ! Як побивався, га?! Як спритно підвів мене до ями і як спритно штовхнув у неї! Адже тепер ніхто нізащо не повірить, що я чесна людина!