— Слухаю, товаришу полковник.
Я взяв заяву, пішов до себе в кабінет. Почалося! Тепер потанцюють усілякі злодії, розкрадачі народного добра! Стережіться, шахраї: сержант Хашимджан Кузиєв приступає до виконання своїх службових обов'язків!
Усе-таки це не жарт»— перше завдання. З одного боку — радість розпирає груди, так і тягне затанцювати; а з другого — моторошно робиться, коли уявлю, що раптом не впораюся з відповідальним завданням. Сиджу, перечитую заяву.
«Начальникові Каттайського районного відділення міліції тов. Усманову А. У. Від групи трудящих, які постійно харчуються в кафе «Сама втіха»
Заява
Ми, студенти зубопротезного технікуму, працівники артілі «Алюмінієві ложки й каструлі», робітники поліклініки № 43 і аптеки № 34, а також мешканці ближніх вулиць, постійно харчуємося в кафе № 12, що має назву «Сама втіха». Ми маємо всі підстави, щоб змінити цю назву на іншу, наприклад, отаку: «Самі гризоти», тому що людина, яка побуває тут, має не втіху від смачних страв, гарного обслуговування, а самі гризоти, а ще шлункову хворобу, — бо обслуговуючий персонал кафе нечемний, нахабний, нечистий на руку, в прямому й переносному розумінні. Про якість їжі краще й не говорити: недосмажене, пересолене або переварене й недосолене, лагман [3] Лагман — національна узбецька страва з борошна.
тут — шматок тіста, плов — каша, зварена на самій воді, юшка — просто ріденька водичка. Про те, що м'яса в страві й під мікроскопом не знайдеш, ми вже мовчимо.
На початку цього місяця ми зверталися з заявою до міської торговельної інспекції, після чого було зроблено перевірку, яка виявила, що 25–30 відсотків продуктів, які мають іти в казан, прямо пливуть у кошики працівників кафе. «Отепер уже дадуть шахраям по руках!» — зраділи були ми, але не так воно склалось! Винним оголосили по догані і все. Якщо нанизати тисячу таких доган на нитку, мов перлини, і повісити на шию цим типам — вони й не писнуть, а далі робитимуть своє. Тому що їм байдуже: чи догана чи подяка — їм дай тільки красти.
Ми, що нижче підписалися, звертаємося до Вас, товаришу начальник, з проханням допомогти нарешті навести лад у кафе № 12.
Камбаров, Касимов, Кадиров та інші».
Цю заяву я взяв з собою в гуртожиток і стільки разів прочитав, що, повірите, вивчив напам'ять. Вивчити — вивчив, але з якого кінця підступитися до справи?.. Зрештою, вирішив просто піти в це кафе пообідати, подивитися, чи й справді так погано готують. Якщо погано, зніму з кожної страви контрольні проби і здам у головну міську лабораторію на аналіз.
Кафе містилося біля площі Перемоги, на першому поверсі висотного будинку. Народу повно, наче коло квиткових кас вокзалу. Спершу перевірив вітрини зі стравами, що їх зазначено в меню. Все на місці. На цінниках написано: котлети — 42 коп., лагман — 38 коп., плов — 63 коп. Нічого не скажеш — усе виставлено вміло, привабливо, хоч і не голодний, одразу слинка потече.
Пішов у буфет. Тут орудував квадратний хлопець з червоним, як буряк, обличчям. З лоба, з подвійного загривка цівочками ллється піт, на голові заламався пополам білий ковпак. Руки хлопцеві пурхають, мов птахи: одному наливають склянку вина, другому подають пиріжки з рисом, третьому одважують цукерок. І ні до чого не присікаєшся: продавець і покупці взаємно ввічливі.
Вирішив подивитися, як працює каса. За апаратом сиділа дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти, така худюща, така тонка, наче її не годували відтоді, як поступила працювати в це кафе. Але її ніжні пальчики працювали з такою дивовижною спритністю, що я замилувався.
— Вам що? — прощебетала касирка, коли дійшла моя черга.
— Порцію лагмана.
— Хліб берете?
— Ні.
— Тридцять вісім копійок. — Дівчина простягнула мені чек.
Я подав їй дві монетки по двадцять копійок. Махнув рукою:
— Здачі не треба.
Дівчина поклала переді мною дві копійки.
— Беріть свої гроші. Пригодяться.
Узявши лагман, я сів трохи осторонь, намірився їсти. Не встиг піднести ложку до рота, як до мого стола підійшов поважний чоловік. В одній руці він ніс тарілку з котлетами, у другій — з шавлею.
— Вільно?
— Будь ласка.
Чоловік сів навпроти мене. Когось він дуже нагадував мені. Кого ж це? Стривай, стривай… Довга локшина лагмана мало не застряла у мене в горлі: це ж… це ж викапаний Янгок-кари, мій «наставник» на «святому місці», якого я допомагав викрити. Я ще раз поглянув на свого сусіда. Ні-і, у Янгока-кари була довга широка борода, в руках — чотки, на голові — чалма з корзину завбільшки. Щоправда, я бачив його і в іншій личині, коли він був чисто виголений, при краватці і в капелюсі. Але ж скільки років минуло. Ні-ні! Це інша людина, я помилився. І вигляд такий чесний-пречесний…
Читать дальше