Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Отакі справи, — закінчив свою мову наш добрий дільничний. — Усі вже щось вирішили, а як думаєш ти?

Взагалі здорово! Але я ніяк не збагну: уві сні все це відбувається чи насправді? Що мені зараз робити? Плакати чи радіти? Тільки що я ладен був тікати світ за очі, знову піти в мандри. А тепер… Товба!.. [2] Товба! — вигук здивування. Я маю стати міліціонером! Що правда, то правда! Тато частенько забалакував про те, що в міліції працюють чудові хлопці: сміливі, одчайдушні, розумні. Що такі якості у мене є, — це всі знають. Але, припустімо, я пішов у міліціонери, а хто ж тоді буде перукарем? Я ж дав слово буві — ніколи не кидати цього благородного ремесла!.. Чи можна буде знайти вихід: удень стригти й голити, а вночі міліціонером служити?

— Ну чого мовчиш, відповідай! — нетерпляче сказав тато.

— А перукарня? Що з нею буде? — запитав я, згадавши того надутого типа.

— Для доброго джигіта і сімдесяти професій мало, — переконливо мовив товариш дільничний. — А перукарувати можна й там. Міліціонер повинен завжди бути охайним…

— Ах, он що! Коли поїдемо? — одразу перейшов я до діла.

— Отже, ти згоден? — схвильовано вигукнув товариш дільничний.

Так само схвильовано ждали, виявляється, моєї відповіді і всі інші. Ви тільки подивіться, цей чоловік ще й питає, чи я згоден! Та пригадайте лишень, коли вагався Хашимджан, обираючи собі нову професію?! Ніколи.

Я став «струнко», приклав руку до скроні і відрапортував:

— Полковник Хашимджан Кузиєв готовий виконувати ваші накази!

Усі, звичайно, засміялись. І до того ж щиро. Потім підоспів плов, після нього ум'яли величезного смугастого кавуна, одне слово, сиділи за дастарханом доти, доки допили навіть охололий чай. Умовилися, що вирушаємо завтра о дев'ятій нуль-нуль, і товариш дільничний попрощався.

Бачили б ви, як крутилися коло мене того вечора мої домашні! Такі уважні стали, що й не сказати. Сестричка Айшахон кинулася прати мої шкарпетки, Донохон прасувала штани, мама пекла з пишного тіста коржі, а тато пішов до колгоспного касира по гроші. Ну, а бабуся не відходила від мене ані на крок. Коли ж я нарешті ліг, сиділа біля мого узголів'я до півночі, гладила моє волосся, та раз по раз цілувала в лоб.

— Об-бо, мій непутящий хлопчику, виходить, знову ти покидаєш нас? — казала вона, ледь не плачучи.

— Покидаю, бабусю, — зітхнув я.

— Пиши мені частіше.

— Писатиму, бабусю.

— Не тиняйся там вулицями пізньої години.

— Не буду тинятися, бабусю.

— Учись сумлінно, щоб стати людиною. — Буду старатися, бабусю.

— Не зв'язуйся там з непутящими хлопчаками. — Не буду зв'язуватися, бабусю.

— Якщо старші щось доручать, не відмовляйся. Постарайся виконати.

— Постараюся, бабусю.

— Якщо сорочку заносиш, випери звечора — до ранку висохне. Не ходи засмальцьований.

— Добре, бабусю.

— У їжі собі не відмовляй. Їж багатенько. Хвалити бога, батько твій непогано заробляє, будемо тобі частенько гроші слати.

— Присилайте частенько, бабусю. Але не забувайте і фруктові посилки слати.

— Ще б, синочку! Ми заради вас і живемо, заради дітей. Головне, щоб смерть не прийшла… — І тут бабуся заплакала.

Я зіскочив з постелі і став заспокоювати її. Де там! Сльози лилися, й лилися, й лилися, видно, немало їх зібралося…

— Ні, ви не вмрете, бувиджан, ніколи не вмрете! — Я обняв свою дорогу бабусю і почав цілувати її поморщені щоки, добрі очі, лагідні шорсткі руки.

— А якщо вмру?

— Ні, не вмрете.

— Ні, вмру!

— Не вмрете.

— Гаразд… Але знаєш, життя — воно така штука… Коли почуєш, синку, мерщій приїжджай, щоб провести мене в останню путь…

— Бабусю!

— Сину мій! Синочку мій непутящий!

Раптом звідкись із глибин моїх грудей вирвалося глибоке зітхання, і я, нащо вже мужній і стійкий, не витримав… Мені здалося, що я ось-ось утрачу свою добру бувиджан, ладну кинутися ради мене у вогонь і воду, не спати ночами, не їсти, не пити, але інколи й боляче ляснути!

— Не плач, синку! — почала тепер бабуся заспокоювати мене.

— Ні, я нікуди не поїду, бо ви вмрете! — продовжував я ревти.

— Не вмру!

— Хто його знає… життя — воно таке… а-а-а!

— Яке — «таке»?! Ніяке воно не таке! Я ще твоїх дітей буду глядіти!

— Зна-аю! — белькотів я. — Тільки цур: не будете їх за вуха скубти?

— Буду скубти!..

Ось так ми й зустріли світанок: то я плачу, то — бабуся, то вона своєї править, то я — своєї.

Вранці ми з товаришем дільничним вирушили в місто. Потім я узнав: усі, хто нас бачив, виявляється, щиро жаліли мене: «От і повели бідного Хашимджана до в'язниці, — казали люди. — Шкода хлопця. Правда, вчився поганенько, бешкетував, а все ж непоганою був людиною. І треба було йому стати перукарем?! Тепер набереться горя…»