Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

На лобі в тата заіскрилися дрібні крапельки поту. Він пошукав у кишенях носовика і, не знайшовши, хотів витерти чоло кінчиком дастархана [1] Дастархан — скатертина, на якій ставлять частування, а також саме частування. , але бабуся тої ж миті подала голос:

— Хоч ти і сивіти почав, Кузи, а поводишся, як дитина. Не чіпай дастархана!

Сивіти я справді почав, — не здавався тато, хоч таки облишив дастархан, — але ж як утовкмачити щось вашому Хашимджанові, цього ви не знаєте!

— Ну, не такий він уже й дурний!

Починалася звичайна між батьком і бабусею дискусія: хороший я чи поганий. Якщо тато каже «поганий», бабуся стверджує протилежне, а якщо бабуся каже «поганий», то тато стверджує, що я хороший хлопець. Одне слово, така ситуація багатьом знайома, навіть розказувати нецікаво…

Набагато цікавіше згадати випадок, що стався з батьком років двадцять тому, коли мене ще й на світі не було. Поїхав він якось пізньої осені до міста. Хотів продати весь виноград, щоб уторгувати якомога більше грошей, — тоді він зміг би побратися з моєю мамою. Доки тато розпродав виноград, смеркло, а коли вибрався з міста, то вже було геть поночі, хоч в око стрель. І тут на нього налетіли грабіжники.

— Давай сюди гроші! — закричали вони.

Тато на це так голосно заволав, що, кажуть, земля задвигтіла, як під час землетрусу. А тут саме проїздив неподалік міліціонер на велосипеді, віз на рамі свою малу доньку. Головне, при ньому й пістолета не було. Але, незважаючи на все це, він зіскочив з велосипеда, прибіг і кинувся на грабіжників. Тато дуже зрадів несподіваній допомозі, підхопив свій мішок з покупками і — ноги на плечі, кілометрів п'ятдесят на годину давав. Не знаю, чи то він злякався, що одберуть у нього грошики, чи побоявся, що в бійці можуть порвати сорочку і за це перепаде йому від бабусі на горіхи. Не знаю, що він там думав, але п'ятами накивав… А через шість днів побачив у газеті фотографію в чорній рамці і некролог. Збагнувши, що цей чоловік — той міліціонер, який урятував його, він ще раз дико заволав і став бити себе по голові кулаками. Потім прийшов у дім покійного і заявив, що це він винен у смерті товариша Акрамова. Та хіба можна було зарадити цим горю дружини і доньки капітана?.. Тоді тато пішов у відділення міліції, де служив Акрамов, розповів усе як було і попросив прийняти його до них на службу. Того дня йому нічого певного не відповіли, але й не відмовили. Незабаром тато пройшов комісію, яка його забракувала. Через вухо.

— Хай я поганенько чую, але працювати зможу, — наполягав він.

— Ні, вилікуйте спершу вухо, а потім приходьте, — порадив йому начальник міліції.

… Насперечавшись удосталь з бабусею, тато знову взявся за мене. Він признався мені, нарешті, що довго вмовляв нашого дільничного, аби мене взяли в учні й зробили з мене міліціонера.

Після тата заговорив дільничний. Виявляється, недавно в місті відкрилася середня школа, де готують молодих міліціонерів. Звідти надійшов лист з печаттю, в якому просять підшукати і направити до школи гідного хлопця, як от я. Наш дільничний не довго думав, зразу згадав про мене. Написав у школу, який я сміливий, як допоміг викрити «муллу» — шахрая Янгока-кари, спіймати небезпечного злочинця Султанова. Тоді надійшов виклик від начальника тієї школи, в якому говорилося:

«Негайно припровадити до нас того самого Хашимджана Кузиєва».

Наш добрий дільничний одразу ж поїхав на поле, до тата, показав йому виклик, сказав, що треба приймати рішення. «Я-то згоден, — відповів батько. — Треба вмовити бабусю і маму Хашимджана. Приходьте ввечері, разом це й зробимо».

Дільничний прийшов до нас, коли я спав після прикрої зустрічі з новим перукарем. Будити мене не будили. А сіли всі в коло і обговорили моє питання. Бабуся сказала: «Я згодна з тим, щоб мій внучок пішов у міліцію, щоб він заспокоїв дух того хорошого чоловіка, який віддав своє життя заради мого єдиного сина. Але я хотіла б, якщо йому доведеться зустрітися з бандитами, щоб він краще свистів у свисток або стріляв здалеку з пістолета». Сестричка Донохон вимагала: «Якщо мій брат Хашимджан стане міліціонером, то хай він посадить до в'язниці Артика Різнокольорові Очі, який смикає мене за кіски і заважає слухати уроки». А Айшахон, звичайно, все це вирішила по-своєму. Вона сказала: «Ур-ра! Коли мій брат-міліціонер засне, я вкраду його свисток і буду свистіти!» Одне слово, всі встигли надіти міліцейську форму на свого улюбленого внука, сина й брата, встигли навіть поцупити його свисток, тільки сам майбутній міліціонер нічого не відав про все це…