Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Якось Уста бува поїхав на чиєсь весілля у сусідній кишлак, і я залишився на робочому місці сам. Дивлюсь, убігає поспіхом голова нашого колгоспу.

— А де ж майстер? — спитав він ще на порозі.

— Скоро буде, але не знаю коли, — одказав я. — Може, надвечір заявиться, на весілля нібито збирався.

Голова постояв, пом'явся, потім спитав:

— А ти зумієш по-людськи постригти мене?

— Та я ж стриг вас недавно, і ви ще й дякували… — нагадав я.

— Тоді давай, тільки швиденько, бо я запізнююсь на нараду в район.

— Прошу, сідайте.

Усадовивши раїса, я з таким завзяттям став до роботи, що ціп просто завороженими очима стежив за моїми спритними руки ми. Я мав поголити йому голову, але, поголивши лівий бік, підклав інструменти і спокійнісінько сів на стілець.

— Чого ти розсівся? — здивувався голова. — Я ж казав тобі, що дуже поспішаю!

— Я оголосив страйк.

— Страйк?! З якої напасті?

— А з тої, що перукарня наша сира, вузька і темна. Ми з Уста бувою не хочемо далі працювати у такому приміщенні.

— Це правда, тут не дуже добре, — погодився раїс-ака, оглядаючи стіни. — Але ж я тобі казав, братику, я дуже поспішаю, запізнююся на нараду. Потім вирішимо це питання.

— Якщо запізнюєтесь — їдьте.

— Ти при своєму розумі?! — загорлав голова.

— Не знаю, — знизав я плечима.

— Кажу тобі: добрий голову!

— Не буду.

Раїс-ака, не тямлячи себе, почав був уставати з місця, але я хутко вискочив надвір, а звідти просунув голову крізь вузеньке віконце.

— Я вас доголю, якщо пообіцяєте збудувати нову перукарню.

— Гаразд, обіцяю, — впав на стілець голова.

— Ви це обіцяєте Уста буві вже десять років.

— Я тебе не дурю, братику, ну йди ж…

— Ні. Напишіть розписку — тоді доголю.

— Я тебе, негідника, завтра ж вижену з роботи! — знову розгнівався раїс-ака.

— Якщо зможете, звільняйте сьогодні, хоч зараз! Краще байдикувати безробітним, ніж обслуговувати людей у такій темній і сирій норі!

— Гаразд, яку написати тобі розписку? — знову впав у крісло голова.

— Досить буде, як напишете, що, коли від завтрашнього дня не почнете будівництва нової перукарні, не називати вас раїсом.

Голова схопився, хотів був шпурнути ногою наш стіл і піти, та вчасно згадав про свою недоголену голову і, зітхнувши, сів на місце. Потім вийняв з кишені кулькову ручку, зірвав зі стіни якусь красуню і, написавши на звороті розписку, подав мені у вікно.

— На, тримай, нахабо, тримай, негіднику! Вдовольнився тепер?

— Ні. Не вдовольнився, — сказав я, повертаючи йому розписку. — Тут бракує печатки.

Раїс-ака знову почав буряковіти.

— Якби ти був моїм сином — відшмагав би за таке знущання найширшою ремінякою. — З цими словами він вивудив з кишені печатку і сердито шльопнув нею по розписці.

— Бери та доголи швидше, шайтанове дитя!

— Вмить, дорогий раїсе-ака!

Мило на голові клієнта, виявилося, давно засохло. Довелося починати все спочатку. Обидва ми мовчали. Я працював мовчки, він сидів мовчки, тільки наші погляди інколи стрічалися. На душі в мене, щоправда, шкребли коти. Думав, от устане зараз, піде просто в правління і підпише наказ про моє звільнення, та ще за одним заходом і Уста буву прожене! Накоїти накоїв я, а відповідати доведеться старому.

Але, на щастя, встаючи з крісла з блискучою, як нікельована куля, і гладенькою, мов яєчко, головою, раїс-ака раптом так зареготав, що, вірте не вірте, вся наша комірчина ходором заходила, двері відчинилися, а вікно зачинилося само по собі!

— Ну й утнув же ти зі мною штуку, — сказав він, надіваючи тюбетейку. — Скільки вже років на світі живу, а такого ще не бачив. Як тебе звуть?

— Хашимджан.

— Чий будеш?

— Син тракториста Кузибая. Знатного механізатора.

— А-а, то це ти — Хашимджан? Той, що… Так, так, зрозуміло… Якби ти був трохи старший, прийняв би тебе на роботу експедитором. Ох і майстер ти, виявляється, домагатися того, що тобі треба. На, тримай оці гроші, купите на них поки що бритв, помазків і таке інше… Ну, ну, відмовишся — не бачити вам нового приміщення, як своїх вух.

Гроші я взяв, але примусив його теж взяти з мене розписку, так що ми поквиталися. І розійшлися друзями.

Слід сказати, раїс-ака дотримав слова. На другий день прийшов головний інженер колгоспу, обміряв рулеткою місце майбутньої перукарні, занотував до записника, скільки і яких будівельних матеріалів треба. А через п'ятнадцять днів усе було готове: ми одержали приміщення з широкими вікнами, просторою прихожою і навіть невеликою підсобною кімнаткою, де ми із старим майстром могли попити чайку, пообідати. На шістнадцятий день ми з Уста бувою працювали, як мурахи, — тягали речі в нове приміщення. На сімнадцятий тільки-но зібралися були з новими силами накинутися на голови та бороди своїх односельців, як раптом Уста буві стало попит. Кілька днів я працював сам. І от якось рано-вранці до перукарні увійшла тітонька Хайри, дружина старого майстра.