Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Аби лиш не зняв комусь голову замість бороди.

Того ж дня я подався до Уста буви й, увійшовши в його хижку, поздоровкався, як завжди, приклавши руку до серця.

— Ей, ха, Хашиме, це ти? Чого так захекався? Чи сталося щось?

— Нічого не сталося, дідусю, все гаразд.

— Чи за тобою женеться твоя дорога бабуся?

— Ніхто за мною не женеться. Я до вас, дорогий дідусю, прийшов з дуже великим проханням.

— Ну, ну, виповідай.

— Ні, виповім тільки тоді, як ви скажете «згоден». Бува трохи помовчав. Потім промовив:

— Ти хлопець з відкритою душею. Я не зможу не виконати твого прохання.

— Уста бува, я хочу піти до вас учнем, — випалив я, — хочу стати перукарем…

Чи то старий майстер не чув мене, а думав про щось своє, чи то на радощах — він перестав навіть дихати. І мовчав майже десять хвилин. Усе дивився на мене.

— Хашимджане, ти це чи не ти? — спитав він нарешті.

— Я.

— Підійди сюди, синку, дай поцілую тебе в лоба… Ось так. Як я хороший, усі одразу починають звати мене не Хашимом, а Хашимджаном і навіть цілують у лоба…

Уста буві зараз рівно сімдесят три роки. Перукарем працює шістдесят. За цей час він остриг приблизно двісті п'ятдесят тисяч голів і одержав стільки ж «спасибі». Підстриг і підправив щось близько чотирьохсот тисяч вусів та борід і заробив щонайменше триста шістдесят тисяч подяк. Як каже Уста бува, на світі немає почеснішої професії, ніж перукар. Ще він сказав, що люди не можуть обійтись без перукаря навіть у таких священних містах, як Мекка й Медина, куди їздять мусульманські прочани.

— І навіть у джунглях Африки? — злукавив я.

— Повсюди, синку, повсюди. Дай ще раз поцілую тебе в лобик. Баракалло — молодець, Хашимджане! А я все непокоївся, думав, кому ж оставлю своє місце, адже я старий уже і недовго мені лишилося жити. Спасибі, синку, спасибі.

Потім Уста бува розказав багато всякого-всякого, що треба знати учневі перукаря. Насамперед, звичайно, перш ніж заходитися голити чи стригти кого, навіть підправляти вуса, ти повинен чисто вимити руки. З милом. По-друге, перед початком роботи і після роботи треба протерти інструменти і продезинфікувати їх. І по-третє, і перед роботою, і після роботи обов'язково повинен підмести перукарню, протерти вікна, а якщо це влітку, полити тротуар водою. По-четверте, переступаючи поріг перукарні, треба тричі сказати самому собі, що сьогодні, як і вчора, ти будеш чесно служити людям…

Уста бува тільки-но нарахував шістнадцять таких непорушних правил, як до перукарні увійшов незнайомий чоловік (напевно, із сусіднього кишлаку).

Уста бува привітався з ним, розпитав про життя-буття, здоров'я, потім звернувся до мене:

— Хашимджане, давай лишень перевіримо твій хист, намиль голову клієнтові, щоб волосся стало шовковим і бритва не помічала його на своїй путі.

— З радістю, Буваджане! — відповів я і, засукавши рукава, взявся за роботу. Мушу вам сказати: ну й голова у цього чоловіка — як найбільший кавун сорту Кузибай!

Я розвів мило, щоб піни більше було, в коритечку, що не поступалося розміром тому, в яких місять тісто: але, видно, не до кінця розвів: як мазнув піною по цьому кавунові — цівочки мильної води побігли і по потилиці, і по обличчю. Мабуть, краплина і в око клієнтові попала, бо він схопився з місця і гнівно запитав, протираючи очі:

— Що ти за перукар?! Хто ж це ллє на голову людині цілими відрами мильну воду?!

— Голова у вас, виявляється, дуже гладенька, все одразу стікає з неї, — спробував я захиститися. Але тут з'явився Уста бува, який за чимось вийшов на хвилинку, і взяв діло у свої руки. Однак цей дивний клієнт, виходячи, так похмуро глянув на мене, ніби я зробив йому щось зле…

— Нічого, синку, поступово. всього навчишся, — утішав мене старий майстер.

Таким чином, я навчився спершу працювати ножицями, потім — електричною машинкою, а через три місяці любісінько орудував небезпечною бритвою. Одне слово, через чотири місяці я вважався якщо не чудовим, то принаймні добрим майстром. Це й не дивно, адже я здібний і спритний. Люди вже навіть подейкували, що у Хашимджана, мовляв, рука легка, голить і стриже без болю, та ще й смішить весь час, поки сидиш у кріслі. Найдужче, звичайно, раділа з моїх успіхів моя дорога бабуся. День у день просиджувала у сусідів та вихваляла мене.

Усе було добре, якщо, звісно, не брати до уваги нашої комірчини, в якій ми працювали. Хоч як ми обклеювали стіни найкращими барвистими картинками з журналів, вони не могли приховати шпарок, тріщин і жовтих плям. А хто чекав у нас черги хоч хвилин десять — той починав задихатися. Та незабаром я й тут знайшов вихід.