Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Я готовий.

— Коли ви думаєте взяти проби зі страв для аналізу?

— Я думаю, завтра…

— Ні, так не годиться. Проби треба брати в суботу або в неділю. Бо в ці дні у всіх контролюючих закладах вихідний. Саме тому в ці дні наші злодюжки нахабніють: крадуть утроє, вчетверо більше, ніж завжди. Як у прислів'ї: тягни все, що зможеш, доки сторож спить. Крім того, товаришу сержант, іншим разом не припускайтеся такої помилки.

— Якої помилки?

— Ви увійшли в кафе й одразу кинулися перевіряти ціни страв на вітрині. Навіть я легко здогадався, з якою метою ви прибули. А кухарі могли б помітити набагато раніше за мене, це народ битий-стріляний. Тому-то я й поспішив, боячись, що вони обкрутять вас навколо пальця. Моя вам порада на майбутнє: спершу пошліть когось там узяти пробу зі страви, а тоді — шулікою — і хапайте злодіїв за руку!

— Дякую. Зважу на ваші поради, — сказав я, щиро радіючи, що натрапив на таку доброзичливу людину.

— Ще, товаришу сержант, що я хочу сказати, — вів далі директор. — Тут є дві книги скарг. Одну видають, коли люди хочуть написати подяку, саме по ній і одержують преміальні, друга — для скарг, але її ніколи нікому не показують. Обидві книги зберігаються у буфетника. Товаришу сержант, ще про одне хочу вам сказати. Тільки пообіцяйте не відмовити мені.

— Обіцяю.

— Перевірте ще діяльність буфетника! — Адил-ака полохливо озирнувся довкола, наче боявся, що нас може хтось підслухати. І зашепотів далі: — Саме він і є ватажок усієї зграї! Все під мене копає, негідник, звалити хоче, бо знає, що я завжди за чесність, за трудящих. Такого шахраюки ще світ не бачив. І коньяк, і горілка в нього не справжні. Він не засне, якщо двадцять грамів горілки не розведе вісімдесятьма грамами води!

— Ну й негідник!

— Ви його ще не знаєте! Хочете переконатися самі, яка це страшна людина? Тоді підіть, візьміть у нього дві склянки горілки. Якщо я піду, мені він наллє нерозведеної, пройдисвіт!

— Але ж це якось… горілку… мені?

— Знову хочете пошитися в дурні? — дорікнув Адил-ака, і мені стало соромно. Вмить збігав, купив дві склянки горілки у заклопотаного буфетника.

— Оце я розумію, ви хоробра людина, юначе! — похвалив Адил-ака. — А тепер випийте одну склянку і, якщо відчуєте бодай найменший присмак горілки, плюньте мені в обличчя!

— Але я ніколи її не пив!.. — заперечив я. — І потім, я ж на службі.

Директор засміявся, махнув рукою.

— У тому й річ, що це ніякісінька не горілка, а чиста вода.

— Так, але я все одно не можу…

— Ну, гаразд. — Адил-ака ображено підвівся й пішов до дверей. — А я був подумав, що ви хоробрий, розумний юнак, справжній Шерлок Холмс. Звіряючи вам свої таємниці, я й гадки не мав, що ви одразу позадкуєте…

Мені не хотілося на самому початку розслідування втрачати такого цінного помічника. Крім того, хіба я міг допустити, щоб хтось хоч на мить засумнівався в моїй хоробрості, розумі й кмітливості?!

Одним духом я спорожнив склянку горілки.

— Ну і як? — поцікавився директор, повертаючись назад. Першої миті я не спромігся відповісти, потім сяк-так видихнув із себе повітря й відповів, скривившись від огиди:

— Гидота якась… Дуже гірка.

— Молодець! Я не помилився у вас. Одразу зметикували, якою гиддю поїть людей цей буфетник. Чисту горілку вип'єш — задоволення відчуєш, душею і тілом відпочинеш, а цей справжню отруту продає! Крадь, крадь, але ж знай міру, нещасний! Випийте й другу склянку, бо нудитиме. Від такої гидоти тільки так і рятуються…

— Не можу, голова паморочиться…

— Тому ж бо я й кажу вам: випийте ще! Все враз пройде. Ось так. Молодця! Хлопець ви, бачу, не з боязких, можете всякі труднощі подолати. Ах, якби всі міліціонери були такі, її к ви!

Запаморочення у мене тепер і справді трохи пройшло. На душі стало радісно, весело. Я поцілував Адила-ака в лоб.

— Вашу безкорисливу допомогу органи міліції оцінять належним чином, — заявив я. — Хочете, я вам заспіваю?

— Постривайте, дорогий, ви нам ще й затанцюєте, — сказав Адил-ака і ніби поплив кудись.

Більше я нічого не пам'ятаю.

Розплющивши очі, я побачив, що лежу в кабінеті Атаджанова на канапі. Видно, мене обливали водою — увесь був мокрий. У кімнаті крім Салімджана-ака сиділи лейтенант Артиков, найстаріший співробітник нашого відділу, який називав мене «хлопчаком», капітан Карабаєв із слідчого відділу. Обличчя у всіх похмурі. Що це, сон чи дійсність? Як я опинився тут? Куди подівся бідолаха директор кафе?