— В політ! — скомандував Таліб.
«Птахи» рвонулись угору. Семеро одразу ж упали на землю, троє повисли на сучках. На щастя, чинара росла недалеко від водопровідного крана, що постійно зволожував землю під деревом, — ніхто з тих, що впали, серйозно не постраждав…
То про що я розповідав? А, про те, що медсестра примусила мене повернутися в палату. Ну я й повернувся. Щоправда, з нею разом. Там я показав на чолов'ягу, який і досі стояв.
— Чого це він?
— Не дивуйтесь: він спить стоячи.
— А чому?
— Боїться. Каже, якщо ляже, то йому, сонному, в рота змія вповзе… Ви, мабуть, голодний?
— Страх!..
— У мене лишилося трохи патира, хочете?
— Ох, якби до перепічки та піалочку чаю… — сказав я, трохи ніяковіючи.
— Одягайтеся і йдіть за мною.
Увійшли до кімнати чергових. Дівчина подала патир, що лишився у неї од вечері, чай у манюсінькому термосі, апельсин і шматочок шоколаду. Видно, я добряче зголоднів: умить в'їв усе до крихти. Сестричка сиділа збоку, стежила за мною. Поївши, я подякував і хотів трохи погомоніти з нею, але вона звеліла йти спати.
— Ви прокинулися раніше, ніж належить.
Я пішов, ліг на місце. Той чолов'яга й досі стояв. Цікаво, не стомився він? Важко доводиться бідоласі, адже він так і впасти може!
Незабаром я заснув. Спершу мені приснився Закір. Ніби він верхи на волі пасе корів. Спина у вола до того широка, що на одній ділянці її я наче збирався обладнати собі перукарню. Потім бачив Мирабіддінходжу. Чомусь він надів собі на голову величезного глека. Коли я спитав, навіщо, він відповів: «Хлопчаки життя не дають, усе по голові хрускають. Якщо тепер битимуть, то по глеку, а голова нітрохи не постраждає».
Приснилась мені й мама. Я довго не провідував їх, і от вона, виявляється, приїхали, влаштувалася лікарем у психлікарню, де я лежу, і доглядає мене.
— Мамо, мамочко, дорога! — закричав я і від власного крику прокинувся.
Ні, не уві сні, а насправді сиділа біля мого ліжка… жінка, дуже схожа на мою маму. На голові шапочка, схожа на пельмень. У білому халаті. Від мого крику вона схопилася на ноги, про всяк випадок відбігла до дверей. Я здивовано глянув на неї: чого лякається, я ж не кусаюся!
— Прокинулися, шановний гостю? — запитала вона, тримаючись за дверну ручку. — Ідіть умийтеся, час вечеряти.
Он як — гість! Справді, тут просто курорт і можна відпочити б після всіх тривог і хвилювань… Але я відразу ж прогнав цю підступну думку: чого б це не коштувало — скоріше на волю, там чекають на мене багато справ…
Потім я дізнався: це була палатна лікарка Фатіма Салахіддінівна. Мене запросили до її кабінету після вечері. Видно, недаремно я сприйняв її за маму. Вона була добра й дбайлива, як мати. Майже цілу годину розмовляли ми з нею. Вона не морочила мені голови різними нікчемними запитаннями і не писала всіляких наукових слів у лікарняну картку. Запитала тільки, звідки я родом, скільки дітей у нас у сім'ї, чим хворіли батьки, чого я найдужче боюсь і що найдужче люблю. Наприкінці взяла для аналізу кілька краплин крові, кілька краплин слини і зробила рентгенівський знімок мозку. Певен, що їй рідко траплялися такі чудові знімки!
— Я вас дуже прошу, тітонько, тільки швидше виписуйте мене, — попросив я, виходячи. — Ви ж бачите, я здоровий.
— Я теж так гадаю. Майже впевнена, що ви не хворі, — заспокоїла мене Фатіма Салахіддінівна. — За день-два випишемо.
Коли я повернувся в палату, то побачив дивовижне видовисько: сусіди мої по палаті утнули справжній концерт! Чолов'яга, що спав стоячи, був, мабуть, природженим дойристом [5] Дойра — ударний музичний інструмент, схожий на бубон.
: зараз він з неабиякою майстерністю грав на своїй тюбетейці мелодію «Вахай бала». Літній хворий, ліжко якого було біля дверей, хвацько танцював, викрешуючи пальцями лусканці і раз по раз розкланюючись перед неіснуючими глядачами. Косоокий хлопець стукав алюмінієвою квартою по бильцях ліжка і на все горло співав:
Дочку завмагу не давай, вахай бала!
Бо він розтратник і шахрай, вахай бала!
Щиро кажучи, через останні неприємності я забув, що є на світі пісні, сміх, жарти. Не довго думаючи, я розставив руки й собі пішов у танок. Але мені перешкодив чоловік, який спав стоячи.
— Тікай, змія повзе! — загорлав він і вмить вистрибнув у коридор. Літній хворий, що спав біля дверей, шаснув на своє ліжко і з головою вкрився ковдрою. Косоокий хлопець закляк на місці і втупився очима в одну точку. Так він сидів з півгодини, потім нараз обернувся до мене й спитав:
Читать дальше