Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

До кишлаку дорога звивалася понад річкою, праворуч — скелі вперемішку з урюковими садами. Лечу, лечу, зненацька кінь піді мною спіткнувся, з розгону шарахнувся об землю, а я повис на чомусь. Дивлюся — сітка! Перетягнута впоперек усієї дороги. Не встиг я отямитись — аж на мене напали якісь люди, на голову накинули мокрий чапан [8] Чапан — ватяний халат. . Був я тоді молодий, сили не позичати. Але хоч як силкувався, не міг чапана з голови скинути. Пам'ятаю, мене штовхнули у глибоку яму, зверху полилася вода… Дивна істота — людина: сам ось-ось похлинусь, а думаю, чи не залишились діти в домі, що з дружиною… Потім знепритомнів.

Коли розплющив очі, наді мною, важко дихаючи, стояв хлопчик років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.

— Як ви себе почуваєте? — прошепотів він.

— Ти хто?

— Самі можете встати? — знову прошепотів хлопчик.

Я хотів підвестись, але похитнувся і впав долілиць. За мить, зібравши останні сили, устав на ноги.

Хлопчина виявився з сусіднього кишлаку, носив до млина пшеницю, йшов додому. Він бачив, як я проскакав повз нього на коні, ледве встиг відскочити з дороги. Ще він бачив, як метрів через двісті упав мій кінь… Одне слово, все бачив… Хлопчина злякався, сховався у траві. Зі своєї схованки він спостерігав, як бандити кинули мене в яму, пустили туди воду і, сівши на коней, що стояли за деревами, поскакали до гір. Тоді хлопчина підбіг до мене, розплутав сітку, розв'язав руки й ноги. Послухав — дихаю. Зрадівши, відтяг мене в урюковий сад. Звідти ми й побігли до кишлаку навпрошки.

— Де тепер цей хлопець? — поцікавився я. — Він живий?

— Живий. Це був син учителя Адилджана. Зараз він голова сільради. — Помовчавши якусь мить, Салімджан-ака вів далі: — Добігли до будинку, дивимося — люду довкола повнісінько. Будинок згорів… І діти… теж… Дружина непритомна лежала в сусідів… Відтоді я сивий, не від старості це, синку.

— Спіймали палія?

— На жаль, ні.

— А тих, що напали на вас? Теж не знайшли?

— Міліція на ті часи не була така сильна, як зараз.

— А потім, що потім?

— Потім келінойї твоя зовсім злягла. Повіз я її до міста лікувати. Та так і залишився тут. Хотів піти з міліції, але дружина розрадила. «Не по-чоловічому це — злякатися, кидати роботу, коли розпеченим залізом треба випалювати внутрішніх ворогів, — сказала вона. — Ви повинні працювати в міліції, хоч би заради світлої пам'яті наших дівчаток, чия кров кличе до помсти». Ось чому я нещадний до злочинців! Ось чому спалахують вони ненавистю, тремтять від страху, коли зачують моє ім'я. Кажуть, я бездушний… Неправда це! Серце моє — не камінь, в нім є і любов, і доброта. Але якщо зустріну злочинця, хай то буде навіть батько рідний — не пожалію, як не пожалів свого сина!

Салімджан-ака грюкнув величезним кулачиськом по столу, схопився, заходив по кімнаті. Потім надів кінець шланга на краник водопроводу, пустив воду в квітник, підійшов до кабиці, розвів вогонь.

— Годі сидіти, пора мити рис! — наказав він мені роздратовано. Бачачи, що в нього зіпсувався настрій, я не зважився просити продовжувати оповідь. Накривши плов, щоб він умлівав, Салімджан-ака сів на місце, взяв пляшку й навіщось збовтнув коньяк:

— Випити ще, чи краще не треба? — сказав він, мовби розмірковуючи вголос.

— Краще не пийте.

— Я не часто п'ю, — промовив Салімджан-ака, з булькотом наливаючи в чарку. — Буває, що раз на місяць, або на два місяці, дивись, та й потягне, як-от сьогодні… Вип'ю, посумую — ніби полегшає. Але перед кожним не розслабишся. Спробуй лишень поплач перед якимось спекулянтом — враз на шию тобі сяде, як на ішака… Ти мені сина, Хашиме, нагадуєш. Він теж, як оце ти, любив трохи похвалитися, збрехнути іноді. Бачить, що діло непосильне, а все одно візьметься: «Е, та чого там, зробимо. Та ще як — на ять зробимо!» Ти теж: не вмієш плов готувати, а кажеш — умію, та ще як! По-моєму, ти й рис кинув у казан, не промивши його як слід, га?

— Бо вода кінчилась… — спробував я виправдатися.

— Ну гаразд, головне, чесний ти хлопчина, не заради користі у всякі халепи вскакуєш. Помилився — визнаєш…

То на чому ми зупинились? Угу, я, здається, казав, що переїхали до міста. Продовжував служити. Намагався бути вірним сином народу, країни своєї. Спершу працював у обласному управлінні міліції слідчим, потім призначили начальником відділу. Хотіли призначити начальником управління, та хтось підкинув кудись наклепницький папірець. Доки розбиралися, з'ясовували і дійшли висновку, що всі звинувачення на мою адресу — чистісінька брехня, минуло близько року… От як, синку… А тим часом народився Карімджан, посвітлішало в домі. У нас з дружиною і горе стало згладжуватися, забуватися якось… Єдиний син! Ми носили його на руках, вдовольняли кожну примху — от і виріс він розпещений, коверзливий, ласий до готовенького, як я тобі казав, брехливий і ледар. Бачили: не так виховуємо дитину, бачили всі вади, а все одно дорожчого, ніж він, не було для нас нікого. І пестили далі.Та й часу, щоб серйозно взятися за нього, не було. З одного боку, любов без міри, з другого — нагляду справжнього немає… Сяк-так закінчив восьмий клас. І навідріз відмовився вчитися далі. Три роки тинявся без діла. Саме тоді, як виявилося, і став він на слизьку дорогу. А нам голову морочив, казав, що серйозно займається спортом…