Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Не треба, не плачте, — сказав я, але сам не зміг стримати сліз.

— Нічого, синку, так мені стане легше. І я знову буду, як і раніше, щодня, щогодини воювати зі спекулянтами, шахраями, хапугами, боротися за правду. Ти знаєш, що таке правда, синку?

— Знаю.

— Якщо знаєш, затям: правда буває одна. Але злодій, спекулянт і їм подібні розуміють її по-своєму. А ми боремося саме з такими, хто хоче переінакшити нашу правду, чи не так?

— Саме так.

— Молодець! Давай, синку, обнімемося… Знаєш що, ти житимеш у мене, поки Карім не повернеться. Віднині я вважаю тебе своїм сином. І обох синів своїх — тебе і Каріма, якщо людиною вийде, оженю в один день. Хочеш одружитися?

— Я повинен порадитися з бабусею!

Салімджан-ака засміявся і пішов до вогнища, щоб зняти плов, від якого йшли нестерпно смачні пахощі…

На душі похмуро, неспокійно. Казав же товариш Артиков, що траплялися такі випадки, коли наклеп, обмова були сильніші за факти. Полковник навіть сина свого не пожалів, батька рідного не пожаліє, якщо той переступить закон…

Останні три дні комісія працює, не знаючи втоми. І «бідолашний» директор, і кухарі, і квадратний буфетник, як і раніше, правлять своєї: Кузиєв вимагав грошей, нам довелося дати їх — і квит!

Сьогодні на роботу не вийшло два члени комісії — загрипували. Полковник не тямить себе, хоч і сам нездужає, міряє вшир і вздовж свій кабінет і не втомлюється, дарма що подолав чималу відстань, нікуди не виходячи. Раптом він зупинився посеред кабінету, видно, набридло йому це заняття, й наказав:

— Нумо, поїхали!

— Куди?

— У кафе «Сама втіха». Є ідея! — урочисто вигукнув мій начальник. — Ти повинен побачити, як я взагалі працюю. Це буде тобі школою. У нашому ділі слід бути смирним, як ягня, а коли треба — хитрим, як лис, а вимагатимуть обставини — обернутися левом. Я тут знайшов ниточку: один з цієї банди ще не зовсім пропаща людина. Він зможе добряче нам допомогти.

Кафе щойно відчинили. Зала порожня, як берег моря перед припливом. Тендітна касирка знічев'я рівняла напилочком нігті. Пройшли в директорський закапелок.

Адилова на місці не було. Полковник звелів буфетникові покликати кухаря Ураза Хайдарова. Цей хлопчина дуже схожий на буфетника: товста, з жирними складками, пика, опуклі телячі очиці весь час бігають. Коли говорить, дивиться у стелю.

— Уразбаю, ти й досі наполягаєш на тому, що сказав учора? — одразу перейшов до діла полковник.

— Я сказав правду, — прочитав Уразбай зі стелі.

— А очі кажуть: «неправду».

— А ви доведіть, що неправду.

— Отже ти дав Кузиєву сто карбованців?

— Так.

— Яка у тебе зарплата?

— Вісімдесят карбованців.

— Зарплата — вісімдесят. А як у тебе того дня опинилося в кишені сто карбованців?

— Я їх складав.

— Хотів щось купити?

— Телевізор.

— І давно складав ці гроші?

— З півроку.

— У яких купюрах були ті гроші, які ви дали хабарникові?

— Які були гроші?

— Так, якими? Десятками, п'ятірками, трояками чи карбованцями?

— Це, як його… зараз не пригадую.

— Півроку ти носив ці гроші при собі та так і не запам'ятав, у яких купюрах вони були? Слухай, Уразбаю, я бачу, ти брехати не любиш і не вмієш. Тому й не наважуєшся дивитися мені в очі. А вони, ці твої очі, самі у всьому признаються. Нум подивися на мене, мені в обличчя. Сміливіше, сміливіше, от так, молодець! Діти у тебе є?

— Двійнята: Фатіма й Зухра.

— Батьки живі?

— Так.

— Розумієш, як їм усім буде, коли ти опинишся у в'язниці? Розкажи все чесно й уникнеш цієї халепи. Один з-поміж ваших уже в усьому признався, тільки імені не назву — пообіцяв.

Кухар перевів погляд зі стелі на підлогу. Понурився і, затинаючись, прошепотів:

— Директор мене живцем у могилу зажене…

— Ти зараз не про директора, а про своїх дочок, старих батьків подумай!

— Ви мене не викажете?

— Ні.

— Допоможете тихо-мирно увільнитися з цього гадючника, тобто кафе?

— Допоможу.

— Тоді дайте мені ручку й папір.

Уразбай довго пихтів, записуючи свідчення, де докладно змалював усі зловживання, які бачив і знав протягом двох років. Написав і те, як директор підмовив їх ославити мене, вчив, хто як має поводитися в міліції, що казати. Потім подав папір полковникові, нерішуче підвівся, наче запитував, чи можна тепер іти… Кухар пішов від нас із неприхованою полегкістю. Тільки-но зачинилися за ним двері, я звернувся до свого начальника:

— А хто дав те, інше свідчення?