Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Як ви дізналися?

— Як? Ви на першу електричку зібралися, правильно? Нам до неї встигнути хотілося.

— Як ви дізналися? — повторив Вадим.

— Ось це якраз чародійство, — несподівано засміялася Тая. — Ну самі подумайте: пішли б ви в усіх на виду, з чемоданами в оберемку?

— Він у мене один. Маленький, — зовсім безглуздо повідомив Вадим.

— А хоч би й так. Ви ж у нас го-о-ордий… — відійшла від Вадима, притулилася до одвірка. — А працюватися вам тепер буде дуже-дуже добре. Знаєте чому?

— Чому? — слухняно запитав Вадим.

Вона кілька секунд помовчала, потім скоромовкою відповіла:

— Тому що тому.

Можливо, Вадимові здалося, але щось інше вона хотіла сказати — всерйоз, а не жартома.

— Це мені не пояснення, — упирався він.

— Чому? — сама невинність.

Відповідь шукати не довелося:

— Тому що тому… — як вона, так і він. Тим же методом.

— А як на мене — то прекрасне пояснення! — знову засміялася Тая. — Ви зважте, Вадиме Миколайовичу, що воно все на світі пояснити може. І нас, і флейту, і невдачі ваші. — І знову серйозно: — Будемо вважати, що вони закінчилися — невдачі.

— Ви Кассандра? — усміхнувся Вадим.

— Хто це?

— Так. Була ясновидиця.

— Яка ж я ясновидиця, Вадиме Миколайовичу? У мене жіноча логіка, — це вона не без гордощів заявила. — За нею людина не може бути сама. А ви все сам та сам. Як упир.

Упир — це, іншими словами, вовкулака. Вампір. Порівняння пересмикнуло Вадима.

— А тепер я не упир, тому що нас багато.

Спробував поіронізувати, але Тая залишалася серйозною:

— А тепер нас багато.

Тоді і він на серйозне — не в тон розмові! — запитання наважився:

— Нащо ж ви мене стільки часу мучили? — І не хотілося, а пролунала в голосі жаліслива нотка: мовляв, у чому ж я винний, самітний і непривітний?

— Хлопчики, — невизначено сказала Тая. — Їм же нудно. А потім: я чекала моменту.

— Якого моменту?

— Коли ви флейту знайдете, — кинула наостанок фразу, яка знову все заплутала, і заховалася за дверима.

А Вадим так і залишився стояти з рушником у руці: чашку вона ще раніше у нього відібрала.

В коридорі він наткнувся на ділову дівчину Зі-наїду. Вона йшла з повним відром, вся перекосившись набік, і Вадим спробував перехопити у неї ношу. Не дала. Поставила відро на підлогу, втерла лоб тильним боком долоні — запарилася, трудівниця! — сердито сказала:

— Тільки даремно час губите. Тая наказала передати, щоб ви працювати йшли.

— А де вона?

— У справах пішла. Справ у неї, чи що, немає?

Вадим знітився.

— Звичайно-звичайно. А де всі? Хлопчики?

— Теж у справах. А Костянтин варення їсть. На терасі.

— У нього ж діатез! — вигукнув Вадим, жахаючись спокою Зінаїди.

— У нього? Він може цього варення бочку зжерти — і хоч би що.

— Але ти ж сказала… — Вадим не доказав. Зінаїда не дала.

Перебила:

— Чи мало що я сказала! Це було до того, — голосом слово виділила, зробила вагомим, значним.

— До чого? — бездіяльно поцікавився Вадим — так, на всяк випадок: раптом Зінаїда, Таєю не інструктована, свою версію “того” викладе.

Але Зінаїда на провокацію не піддалася.

— Самі знаєте. — І раптом закричала тоненько: — Дасте ви мені справою зайнятися чи ні?

— Що ти репетуєш? — розгубився Вадим. — Хто тебе зачіпає? Займайся, будь ласка. Якою ж справою?

— Підлогу я помити зібралася. Живете зовсім мало, а всю підлогу забруднили, дивитися нудно. Ідіть-ідіть звідси. Працюйте. Вам Тая наказала.

— Якщо Тая… — Вадим посміхнувся. Слово Таї — закон. І для нього, виходить, теж закон? Попід стіночкою він пішов мимо лютої Зінаїди: вона його, дармоїда, так і їла своїми різноколірними очима. Запитав напослідок, стараючись, щоб запитання байдуже пролунало, ніби між іншим: — А скільки років вашій Таї?

— Дев’ятнадцять, — з незрозумілою гордістю сказала Зінаїда. — Вона вже доросла. Вона в технікумі навчається. В медсестринському. — І, вважаючи розмову закінченою, знову за відро взялася.

А Вадим у своїй кімнаті заховався.

Сів на ліжко, акуратно застелене Зінаїдою. Куртка, що слугувала їм за ковдру, висіла на своєму цвяху. Підлога в кімнаті ще мокрою була: Зінаїда прибирання з неї розпочала.

Тая наказала.

Нащо дев’ятнадцятирічній розумній і вродливій дівчині верховодити малечею? Для самоутвердження? Для полегшення власного побуту? Один — те зробить, інший — інше. Чи до Таї, як колись до діда Василя, малеча сама тягнеться, як на світло? Зінаїда сказала, що Тая навчається у “медсестринському” технікумі. Інакше — в медичному. Буде медсестрою. Вадимові, шанувальнику старовини, більше подобалося забуте: сестра милосердя. Милосердя — це не тільки жалісливість, жалісність, але і, як Даль примічає, готовність робити добро усякому, хто його потребує. А хто, скажіть, його не потребує? Немає таких.