Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Тут залишити?

— Можна тут. Потім ви покладете її на місце, звідки взяли, і все зробите, як було. Поспішаймо, Вадиме Миколайовичу, мої хлопці вже прокинулися. Я познайомлю вас.

Сказано: “мої хлопці”.

Не “адідасівські”, не якогось невідомого “мозку” — клону, про зустріч з яким наївно мріяв Вадим.

Її хлопці!

І Вадим, чесно кажучи, і не уявляв уже, що може бути інакше, не пам’ятав, не хотів згадувати, що ще вчора він її до уваги не брав, нарікав безсловесною лялькою. Та мало що вчора було! Вчора він про ранкову першу електричку як про порятунок мріяв.

Різнооку Зінаїду Вадим уже мав щастя знати особисто. Решта п’ятеро, крім сонька Костянтина, вільною шеренгою стояли уздовж стіни в їдальні, як на дипломатичному рауті. Однак здавалися дещо зніченими, скутими — не в стилі подібних раутів.

— Ось, — сказала Тая, — рекомендую, — і повела навколо величним жестом, представляючи всіх разом.

Вадим пішов уздовж шеренги таким собі весільним генералом. Він не знав, як почувається генерал у таких випадках, але сам почувався погано: церемонія мала вигляд надто офіційної. Офіційність підкреслювала сувора Зінаїда. Вона виховано і скромно йшла позаду. Так міністр закордонних справ супроводжує якого-небудь надзвичайного і повноважного посла, доки той, сяючи казенною усмішкою, мне руки членам міністерського кабінету. Втім, Вадим для них і був свого роду послом — чужої і далекої країни, яку нехай і мимоволі, але довелося визнати.

Першим у “строю” виявився десятирічний мовчун у тренувальних штанах. Вигляд заспаний, скуйовджений, невмитий.

— Дима, — назвався він.

— Тезки, значить?

— Ще чого! — сварливо сказав Дима. — Дмитрій я… — Він чітко виділив в імені літеру “и”: по-старовинному, по-князівському.

— Дмитрій він, — виразно повторила Зінаїда: мовляв, як ти простих речей не вловлюєш? Був же Дмитрій Донський, наприклад.

— Вибач, — сказав Вадим. — Помилився.

— Нічого, — кивнув князь, вибачаючи. — Буває.

Наступними — за рангом чи за ранжиром? — стояли двоє у кольорових трусиках. Плавці-лазутчики…

— Цих знаю, — повідомив Вадим. — Мав честь…

— Так ми ж не ручкалися, — сказав старший. Простяг долоньку: — Вітько я. Кочерженко. За паспортом — українець.

— Базікаєш багато, — сердито обірвала його Зінаїда. — Який ще паспорт вигадав? Тобі до нього дев’ять років рости.

— Та я взагалі, — знітився Вітько, українець за паспортом. — Я ж для знайомства.

— Для знайомства і помовчати можна, — закрила тему Зінаїда.

Вадим крадькома поглянув на Таю і, зустрівши її пильний погляд, швидко відвернувся: виявляється, вона за ним стежила. Чому? Хотіла побачити, як він поставиться до її воїнства? Що ж, перша реакція — завжди найбільш безпосередня. Якщо, звичайно, людина не звикла приховувати її. А Вадим не звик. Ну і що з того? Хай стежить. Приховувати йому нічого! Добре він до її воїнства ставиться всупереч усілякій логіці. Зараз би — за логікою — пов’язати усіх і відшмагати паском чи мотузкою, щоб старших поважали. А він політеси розводить, “ручкається”, як громадянин Кочерженко зволив висловитися. І що кумедно — задоволення отримує.

Меншого лазутчика Зінаїда сама представила, оскільки Вітько був позбавлений слова.

— Колюн це. Сусід ваш по ділянці. Там, за лопухами, їхня огорожа. — І оком на Вадима зиркнула: як, мовляв, він? Чи пам’ятає про огорожу за лопухами? І про мідну дротину, що повзла до нього? Вадим пам’ятав, але теми розвивати не став. Кивнув згідливо, потис маленьку жорстку долоню. А Зінаїда підсумок підвела: — П’ять з половиною йому. Але розумний.

Тоді, в полі, Колюн видався Вадимові зовсім нетямою: п’ять років — вік цуценяти. Та й ця звичка його — за Вітьчину холошу чіплятися. Тепер Колюн дивився на Вадима серйозно і суворо, наче прикидав: чи варто художника у свою компанію брати? Чи рівня він йому, Колюну?

Вадим підморгнув хлопчикові, запитав:

— Ну і що ти вирішив?

Колюн відповів, наче чекав запитання:

— Годитеся.

Отже, виходило, що мала рацію Зінаїда: розумний він, Колюн. Телепат до того ж, думки читає. А втім, тоді і Вадим теж телепат: зумів збагнути Колюна і запитання точне поставив. А стаття в журнал! стверджує незаперечно: телепатії не існує. Сьогоднішній ранок дуже похитнув віру Вадима в незаперечність журнальних аксіом.

— Дякую за довір’я, — сказав він Колюну. — Постараюся виправдати. — Простяг, було, руку — поплескати хлопчика по стриженій потилиці — і відсмикнув: не треба фамільярності.