Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

З російської переклали А. І. ГРИЦЕНКО та А. В. ДЕНИСЕНКО

Перекладено за виданнями:

СЕРГЕЙ АБРАМОВ Однажды, вдруг, когда-нибудь… М, “Молодая гвардия”, 1983.

СЕРГЕЙ АБРАМОВ. Выше радуги. М, “Детская литература”, 1983.

Приглушені тони осені…

Та ні, нісенітниця: а як же тоді — буяння фарб, бунінське — осінній строкатий терем? Ліс — жовтий, червоний, оранжевий, але ще і зелений, і коричневий під ногами. І базарні айстри, і маківки “золотих кульок”. Це — те, що від природи. А є ще ряд урбаністичний, по-простому — міський: жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі “Жигули” та “Волги”, кольорові квадрати класиків на асфальті, чорно-білі, контрастні жезла міліціонерів. Та й одяг, вдягаються тепер яскраво, натовп нарядний…

Все так. А як же бути з небом?

Згадали Буніна, то не гріх згадати й Олександра Сергійовича. “Уж небо осенью дышало…” Осіннє небо — блякле, вицвіле під літнім сонцем, його вже й блакитним часом не назвеш, а якщо хмари набіжать, затягнуть — сіро-сіро…

— Бородін, ти спиш?

Це йому. Наче грім небесний, немов відплата за лінощі мислення. Останній навчальний рік, пережити його, перемогти…

— Ні, Алевтино Іванівно, хіба заснеш?

Хамська відповідь, звичайно, але Алевтина вибачить.

— Вдома треба спати, Бородін, а на заняттях слухати педагога.

Логічно, хоча й банально. Та якщо встати зараз і сказати, що котру вже ніч як слід не висипається, — засміють. Накинуться, немов пси ланцюгові, як старик Ледньов каже, здогадками замордують. І Алевтина осторонь не залишиться.

— Я слухаю, Алевтино Іванівно, я весь — немов те велике вухо.

Усміхнулася. Уявила Ігоря Бородіна у вигляді вуха. А однокашничкам лише палець покажи…

— Тихо, тихо, діти… Закінчили розмови, продовжуємо далі урок…

Продовжуємо… Отже, на чому ми зупинилися? Авжеж: приглушені тони осені. Вікна у класі чисті, до блиску вимиті перед початком навчального року, за один вересневий тиждень ще не запорошилися, а видно крізь них лише небо, тьмяне, як прані-перепрані джинси, з латками хмар. Як сказано? Порівняння у дусі кінця двадцятого століття, яскраве, переконливе, лаконічне. А старик Ледньов сказав би просто: засумувало небонько. І додав би: прости господи…

— Ну, досить, — це знову Алевтина, не йметься їй. — До дзвінка ще п’ять хвилин, я вас залишаю. Тільки тихо!

Яка шляхетність! Хоча і п’ять хвилин, але наших.

— Бородін, залишся.

Не вийшов номер.

— Чи це треба, Алевтино Іванівно?

— Ну ти й нахаба, Бородін! Якщо я кажу — то треба.

— Ваш наказ закон, — це вже за звичкою, щоб останнє слово було за ним. А так не треба до Алевтини чіплятися, добра вона і історію непогано веде, цікаво…

Сіли навпроти одне одного за одним столом, навіть колінками стукнулися, створили обстановку задушевності, відвертості, чого ще там? Віч-на-віч, і погляд пронизливий, він душу юну, як блискавка, пробива, та-та-та-та-та-та звичайний, та-та-та-та-та-та-та-та-та не п’є. Експромт.

— Що з тобою, Ігорю?

— А що зі мною, Алевтино Іванівно?

— Ти останнім часом став якийсь неуважний, очудненний.

Гарне слово — очудненний. А якщо вдуматися — нічого доброго. Очудненний — це дивакуватий, зсунутий по фазі, псих ненормальний. Дякую, Алевтино Іванівно.

— Дякую, Алевтино Іванівно.

— За що?

— За слово.

— Не зрозуміла.

— І не треба. Спочатку те слово…

— Цікавишся, що потім буде?

— Та ні, це я так.

— А я цікавлюся.

— Ваше право.

— Що сталося, Ігорю? Ти тут, і тебе немає. На інших уроках таке саме?

— Вам скаржилися?

— Поки що ні.

— Дуже приємно.

— Десятий клас, Ігорю, випускний. Ти ідеш на медаль…

Йду “на ви”. Хто кого: я — медаль чи вона — мене?

— Не хвилюйтесь, Алевтино Іванівно, я постараюся не підвести рідну школу, альма-матер, так би мовити, куди ми “ребятишками с пеналами и книжками…”.

— Ну що ти за людина, Бородін? Нічого святого…

Що за людина? Та так собі, серединка наполовинку, вчений хлопчик ста вісімдесяти сантиметрів від підлоги. А святого і справді нічого… Старик Ледньов каже: “Святість, як і розум, — якщо бог не дав, то і в крамниці не купиш”. А що вважати святістю? Проскурки, ладан, мощі? Пелікан сказав Ледньову: ти, старик, святий непомірно, тобі на щоку наступи — спасибі скажеш… Ні, таким святим бути не хочеться. А яким хочеться? І чи хочеться взагалі?..