Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Звичайна людина, Алевтино Іванівно. Та ви не турбуйтеся, не треба, нічого зі мною не робиться, просто збагнув, навіщо мені голова.

— А раніше хіба не знав?

— Раніше я нею їв. А тепер ще й думати розпочав.

— Краще пізніше… І про що ти думаєш, якщо не секрет?

— Про все, Алевтино Іванівно, хіба мало про що. Як надумаю — повідомлю.

— Ну йди, Бородін, думай…

Ось і поговорили. Алевтина засмучена: не проникла в душу юнака Бородіна, не знайшла контакту і тепер сама себе сварить. І даремно. Бородін і сам нині своєї душі не знає, вона йому — як темний ліс. Бідолашний Бородін… Так і заплакати недовго — від жалю до себе. А тим часом Алевтина має рацію: рік випускний, а завтра контрольна з фізики. Хоча вона й обіцяє бути нескладною, проте підготуватися треба.

Вийшов надвір, назустріч йому — Пащенко, гордість школи, стрибун у висоту, чудовий хлопець, друг і товариш.

— Чого ти до Алевтини причепився?

— Це не я до неї, це вона до мене.

— Як завтра з фізикою?

— А що? Напишемо, не вперше.

— Я за тобою сяду, гаразд?

— Немає проблем, Валеро.

— Що ввечері робиш?

— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:

— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?

Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.

— Дякую, Валеро, у мене є.

А що йому ще відповісти?

— Не запитую, не цікавлюся, негайно зникаю. Пам’ятай про контрольну!

Пам’ятаю, пам’ятаю, на пам’ять поки що не скаржуся. Все буде гаразд, Пащенко загляне через плече, з його зростом це нескладно, спише, що треба…

Віще слово — пам’ять. Відмінна зачіпка для самозаглиблення. А яка пам’ять у сімнадцятирічного хлопця, який ще не жив, а лише проростав у тата з мамою на виду? Пам’ять на події: переїзд на нову квартиру, тижневий похід на велосипедах по Московській області, поїздка з батьком на Урал, “О море в Гаграх! О пальми в Гаграх!” Пам’ять на речі: знову ж таки велосипед “Старт-шосе” з десятьма передачами — мрія восьмикласника Бородіна, згодом — кольоровий телевізор, нові меблі, п’ятдесятитомна дитяча бібліотека… Пам’ять на зустрічі: тут всього не перелічити… Що ще? Нічого. Нічого згадувати. І тоді на допомогу може прийти чужа пам’ять. Батьківська, скажімо. Хоча у нього також, чесно кажучи, багато не назбираєш. Єдине, що було, — війна. Так він тоді хлопчиком був в евакуації з матір’ю, з Ігоревою бабусею. А батько, тобто Ігорів дід, воював, дідові було б що згадати для внука, так не дожив він до Ігоря, помер у шістдесятому.

Отож, батьку, немає чого згадувати, самому Ігореві нічого згадувати. Друге покоління тих, кого життя не било, кому не влаштовувало випробувань, де людину перевіряють на розтяжку і на закрут, кажучи мовою нелюбимої Пащенком фізики. Друге покоління благополучних. Нудно жити на білому світі…

День у нього був розписаний по клітинках: спочатку обід, залишений матір’ю на плиті і в холодильнику, уроки — під яскравим гаслом: “Йду на медаль”. Потім швиденько переодягтися, хряпнути дверима, бігом униз, через дорогу, чхаючи на світлофори, в бокові ворота парку “Сокольники”, повз Палац спорту, повз кафе “Фіалка”, повз павільйон атракціонів, повз дитяче містечко з дерев’яними лисицями, вовками і Бабою Ягою, повз паркан міжнародної виставки — далі, далі, до лісу, до осіннього парку, де білки, які не поміняли ще руду шкірку, стрибають на плече, витягують тупий писочок, щоб одержати гостинець.

Там, за зламаною лавкою, на якій ніхто не ризикує сидіти, є двостовбурна береза, мов велетенська рогатка. Можна стати поруч, прихилитися спиною до шерехатого стовбура, заплющити очі…

А потім розплющити й побачити інший ліс, і дорогу в іншому лісі, суху, ще по-літньому курну, і низьке багаття біля дороги, і старика Ледньова, який ладнає казанок над багаттям. І почути звичне:

— Набери хмизу, Ігорочку.

За хмизом далеко ходити не доводилося: початок осені, літо, мабуть, спекотне було, безводне, сушняку довкола сила-силенна. Цілу осику, не відаючи ким зламану, висохлу, вже без листя, притяг до вогнища Ігор. Старик Ледньов казанок приладнав, дістав з торбини бляшанку, давно знебарвлену, зі стертим малюнком, відсипав на долоню чаю, понюхав.

— Нектар, чистий тобі нектар… — Висипав у казанок, звідти зашипіло, немов не чай, а зілля якесь кинули у воду.

Відверто кажучи, Ігореві не подобався чай, заварений, як суп, непрозорий, чорний, хоча й запашний. Він зморщився, наперед уявивши смак “супу”, але не став лізти з зауваженнями, проказав тільки: