Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Ляснув Бородіна по плечу:

— Цю справу треба відзначити.

— Яким чином? — поцікавився Ігор, оскільки пащенківське формулювання наштовхувало на відомий висновок.

Не можна сказати, звичайно, що, доживши до сімнадцяти років, Ігор зовсім не знав смаку відповідних напоїв. Знав. І непогано ставився, наслідуючи в цьому батька, до білих вин типу “Цинандалі” чи там “Гурджаані”, не кажучи вже про вино із складною інтимною назвою “Лібфраумільх”. Але, по-перше, ні він сам, ні його домашні ніколи не зловживали цими напоями, а вдало виконана контрольна не вважалася Ігореві достатнім приводом для “зловживання”. А по-друге, Пащенко у нас спортсмен, “режимник”, то куди ж він пнеться зі своїм “відзначити”?

Але Валера Пащенко залишився вірний собі:

— Є пропозиція піти в кіно, — сказав він.

— Що дивитися?

— Щось про кохання.

— Про те, як двоє дурнів безперервно бігають одне за одним? Сам дивися.

— Сам не хочу. — Пащенка з шляху не звернеш, коли вже вирішив — виконає. — Тоді інша пропозиція. Ходімо в гості.

— До кого?

— До Наталки Яковлєвої.

Цю пропозицію варто обміркувати.

— Привід?

— А так.

Гарний привід, переконливий.

— В тебе що, сьогодні тренування нема?

— Вгадав, хворобливий! Так ідемо, чи як?

— А не вижене? — все-таки засумнівався Ігор.

— Нас?! Хо-хо! Вона зрадіє неземною радістю, чи… — І він задер до неба вказівний палець, виразно потряс ним десь на рівні другого поверху, але роз’яснювати своє “чи” чомусь не став, вважав, видно, зайвим. — А до неї, до речі, подруга приїхала.

— Що за подруга? Звідки знаєш?

— Відповідь перша: з подружкою Наталі купались в морі. Відповідь друга: сама сказала.

— Переконав. Вирушаймо.

І рушили, добре, що йти недалеко. А до берези Ігор вирішив піти пізніше, не втече від нього подорож в інший світ…

Сімнадцять років, гарний вік, його зрозуміти треба. І Наталі, однокласниця мила, гарненька, хвилює погляди ровесників-акселератів, а вже подруга, загадкова незнайомка з чорноморською засмагою, — тут, як кажуть, без варіантів, тут двох думок не існує: мерщій познайомитися, перемагати, негайно, негайно. “І очі сині, бездонні цвітуть…”

— А куди це ти останнім часом зникаєш? — порушив мовчанку Пащенко, не відаючи, що проник до крихкого світу мрій про Прекрасну Даму, розколов його своїм заземленим питанням.

Тому Ігор відповів сухо:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Як тільки вечір — шукай тебе, як вітра в полі.

— Гуляю.

— Сам? Чи з кимось?

Ігор зовсім не збирався відкривати таємницю другові, навіть найближчому… Про що? Ну, скажімо, про таємницю двостовбурної берези. Ні, серйозно, те, що відбувалося там, в чужій пам’яті, належало лише йому і нікому більше, ніхто не мав права навіть зазирнути до світу, що належав Ігореві, не те що зазирнути — краєм вуха почути, що він є, цей світ.

Та чи й є?..

— Сам. І з кимось. З надто цікавою Варварою, пам’ятаєш, що сталося?

— Не хочеш, то як хочеш, — Пащенко не образився.

Він взагалі не вмів ображатися, щаслива людина. І не те що тримав себе вище за образи, отаким гордієм, а просто не вбачав у них сенсу: навіщо даремно сердитися, коли життя чудове, і на міських змаганнях встановив особистий рекорд — два метри п’ять сантиметрів з другої спроби, і кубок завоював, і погода усміхається, й усі дівчата будуть наші.

Звичайно, дехто назвав би Валерку людиною з примітивною нервовою організацією, але Ігор краще за інших знав, що це не так, що Пащенко — просто добрий і розумний хлопець, для якого радість — нормальне почуття, природний стан, вмів він радіти будь-якій дрібниці. А люди з тонкою, нервовою організацією з будь-якого приводу психують, сохнуть від злості до ближнього і дальнього і випинаються з будь-якого приводу. Ігореві також були притаманні певні тонкощі цієї самої організації, яка завдавала йому чимало клопотів. Принаймні Валерці він заздрив щиросердо.

А той, навпаки, нікому не заздрив. Окрім Алика з рідкісним прізвищем Райдуга, який стрибав у висоту краще за Пащенка, але не тому, що був талановитіший, а тому, що був працьовитіший. Отак-то…

Коли підійшли до Наталчиних дверей, Ігор про всяк випадок — мовби ненароком — відступив до ліфта: чи то кнопка виклику його заінтригувала, чи механізм дверей? А Пащенко, анітрохи не вагаючись, почав щосили дзвонити в двірний електричний дзвінок, здійнявши тривогу в квартирі. Коли Наталка відчинила двері, вигукнув переможно:

— Приймай гостей, коли не жартуєш!