Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Скоро ви? — Тая перехопила оберемок знизу, рукою, що звільнилася, впоралася нарешті з волоссям. — Я так довго не простою, попереджую.

— Але чому? — розпочав Вадим, і Тая засміялася, не дослухавши, не давши йому доказати.

— Було ж пояснення, Вадиме Миколайовичу. Прекрасне, до речі, пояснення: тому що тому. Пишіть-пишіть, це ваша справа. Все інше — моє…

А у вітальні діда Василя Вітько і Колюн вбили в стіну залізний костиль, на якому незабаром висітиме написана Вадимом картина. Так наказала Тая.

Олег стомився. Нарешті вибрався на вузьку просіку, перекриту чорно-білим шлагбаумом поваленої берези. Ще півгодини — і він буде вдома. Зупинився, запалив, ховаючи в долонях синій вогник запальнички.

Дощ, що мрячив з ранку, раптом вщух. Цікаво, чи надовго — на годину, на день?

Олег відкинув промоклий капюшон штормівки, сів на повалений стовбур, з насолодою затягнувся кислуватим димом “Паміра”. У радіусі ста кілометрів кращих цигарок не було, та й навіщо кращі? А піжонська Москва з її “Кентами” і “Пелмелами”, далека і нереальна Москва, — не більш ніж приємний спогад про чиєсь чуже життя. Про життя веселого хлопця на ім’я Олег, який ось уже четвертий рік вивчає фізику в МДУ, любить бокс, і гарну музику, і гарні фільми з гарними актрисами, і не дурень випити чого-небудь з гарною назвою…

Авжеж, яке гарне життя у цього хлопця, яке заманливе, яке захоплююче! Йому тільки позаздриш…

Олег сидів на мокрому стовбурі, палив “Памір”, заздрив потихеньку. Знову замрячило, дощ надовго повис у червоно-жовтому оголеному лісі: холодний жовтневий дощ у холодному жовтневому лісі. Жовтень — четвертий місяць практики. Ще два тижні — і нереальна Москва стане рідною і реальною. А примарним і чужим стане цей ліс на Брянщині, сторожка в лісі, до якої півгодини ходьби — і старковський генератор часу, що так і не зумів прорвати бар’єр між днем сьогоднішнім і вчорашнім, непереборний бар’єр, який виріс на осі четвертого виміру.

Олег усміхнувся з кумедного збігу: четвертий місяць четверо фізиків намагаються пройти назад четвертим виміром. Коли б змінити одну з “четвірок”, можливо, і вдалося б великому Старкову довести справедливість своєї теорії про функціональну оборотність часової координати. Але великий Старков, обтяжений невдачами і нежиттю, не вірив у фатальність цифри “чотири”, сидів у сторожці, вкотре перевіряючи розрахунки. Безглуздо, все безглуздо: розрахунки правильні, теорія красива, а часове поле не з’являється. Вірніше, з’являється — на якісь частки секунди! — і летять екрани-відбивачі, розставлені по колу з радіусом у кілометр, а центр його — у тій самій сторожці, де тепер сопе злий Старков, де Димка і Раф продовжують нескінченний (майже чотиримісячний) шаховий матч, куди Олег добереться за півгодини, не роздягаючись, впаде на розкладачку і — спати, сон до ранку, важкий і міцний сон дуже втомленої людини.

Настройку екранів вивіряли по черзі приблизно двічі на тиждень. Два пі ер — довжина кола з радіусом у кілометр, — шість з чимось кілометрів, та ще кілометр туди і кілометр назад, і по сорок хвилин на кожний екран: ось вам п’ять втрачених годин від обіду до вечері. І так — четвертий місяць…

Олег викинув недокурок, підвівся, насунув капюшон, пішов мокрим килимом із жовтого опалого листя, мокрою чорною землею, калюжами, не вибираючи дороги. Все одно довкола як у пісні: “Вода, вода, кругом вода”. І холодні краплі по обличчю, і в чоботях підозріло хлюпає, і якщо у Старкова нежить, то Олег давно вже мав би схопити запалення легенів, тонзиліт, радикуліт і ще з десяток хвороб, які викликає надмірна кількість води, що падає з неба і хлюпає під ногами.

Вони самі зголосилися поїхали із Старковим, ніхто їх не примушував, не умовляв. Якось після лекцій Старков підкликав їх і запитав ніби між іншим:

— Куди на практику, хлопці?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Може, в Новосибірськ, в інститут ядерної фізики…

— Чи варто… — Старков поморщився. — Проторена стежка.

— А де непроторена?

— Хоча б у мене…

Це не було самовдоволеним вихвалянням. Старков мав право так говорити. Що ж, він пізно почав: завадила війна. У сорок другому сімнадцятирічним хлопцем пішов у партизанський загін, а в сорок п’ятому, уже майором діючої армії повернувшись із Берліна, вступив на фізфак у МДУ. Отак і йшов у науці — із запізненням на чотири воєнних роки (знову чотири: ну нікуди не втекти від цієї цифри!), аспірантура, кандидатська, потім років десять мовчання і — блискуча докторська дисертація, в якій він відхилив завісу таємниці горезвісної часової координати. Через два роки він уже теоретично обгрунтував її, прославивши своє ім’я у скупому на захоплення світі фізиків. І знову мовчання: Старков розробляв експеримент, яким хотів підтвердити теорію, що здавалася майже фантастичною.