Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Діти, як ніхто, чужу доброту відчувають. Он їх скільки навколо Таї. Ці семеро — найвірніші? Найближчі? Чи просто вони в “справі Вадима” зайняті були, а решта — Вадим не сумнівався, що решта теж існують: селище велике — в інших Таїних заходах беруть участь? Яка, по суті, різниця.

“Справа Вадима”. Термін який створився! А вся “справа” виїденого яйця не варта. Захотілося гарному дівчаті привернути увагу заїжджого таланту, спорядила вона на подвиги свою пажеську гвардію, а коли терпець таланту увірвався, з’явилася рятівницею.

“Тая працювати наказала…”

А якщо він, Вадим, працювати не хоче? Якщо він, що давно запізнився на першу ранкову електричку, денною вирушить?

Не вирушить. Вадим знав, що зараз візьме етюдник і піде писати, тому що найзагадковішим в усій нинішній гофманіані було гостре бажання працювати, яке знову виникло. І ще упевненість, що тепер усе піде пречудово.

А все інше Тая пояснила: по-своєму, з жартами, з бісиками у великих зелених очах, але досить реалістично, як і треба було Вадимові, любителю логічно розмірковувати. Дід Василь у місцевих дітей своєю людиною був, вони про все в його будинку знали. І про флейту, напевне. Хтось приніс йому інструмент: підклеїти, підлакувати, голос виправити. А голос дід виправити не зміг. Чи не встиг, смерть завадила. Хрипить флейта, це і Вадиму, який не має слуху, ясно.

Та якщо в нього немає слуху, то як же він грав? А чи грав? Он Тая ввічливо засумнівалася. А він на стіну поліз від обурення. А хіба йому ніколи не здавалося, що він і співає правильно, мелодійно — особливо у ванній кімнаті, коли ванна водою налита? Тоді чомусь голос чується особливо чистим і сильним — що твій Карузо. Тим часом та, на якій Вадим мало було не оженився, роздратовано йому говорила: якби ти себе чув — удавився б.

Якби чув.

Чи не так із флейтою?

Але чому він не міг закінчити мелодію, коли вони з’явилися на вулиці?

А коли як слід подумати? Чи хотів закінчити? Чи не тоді у підсвідомості випливла легенда про щуролова-месника, і так солодко було почувати і себе ним.

А чому вони з’явилися напівроздягненими?

Ну тут уже Тая має рацію: тому що тому. З тим же успіхом можна з’ясувати подробиці про діатезну стійкість Костянтина. З’явилися — і все тут. Спекотно було.

А те, що відьмою себе називає, так утішно ж їй відьмою уважатися. Он скільки таємничості вона на себе напускає! Теж свого роду жіноче кокетування, вдало здійснене бажання подобатися.

Вдало?

Ще й як вдало, не треба кривити душею. Все у ній Вадима приваблювало, і її таємничість не на останньому місці була.

Але треба бути чесним із собою до кінця: з чого ти взяв, що сам їй сподобався? Приборкай гординю. Вона сестра милосердя, турбота її про твій горезвісний талант не більш ніж звичайне милосердя. Якщо воно звичайним буває.

Трохи ужалений, навіть прикро вражений, підвівся, закинув за спину етюдник, стільчик свій улюблений прихопив. Це ще баба надвоє казала: хто кому подобався, а хто кому — ні. Поживемо — побачимо.

А працювати не вона наказала — самому хочеться.

З порожньої кімнати чувся спів. Зінаїда старанно виводила тонким і ламким голоском: “Калина красная, калина вызрела. Я у залеточки характер вызнала. Характер вызнала, характер — ох какой! Я не уважила, а он пошел с другой…” Музичним акомпанементом до співу було шльопання ганчірки по підлозі і звук води, що булькала, коли Зінаїда викручувала ганчірку.

Гарна пісня, подумав Вадим. Цікаво, вдумується Зінаїда у слова чи так співає — за інерцією, слова для неї, як мелодія для Вадима: необов’язкове доповнення до пісні?

У вітальні Вітько і Колюн займалися досить дивною справою. Вітько стояв на стільці навшпиньки і прикладав до обшитої дошками стіни здоровенний залізний костиль. Прикладе — запитає:

— Так?

Колюн внизу задумливо голову набік схилить, придивиться, прицмокне засмучено:

— Ні-і.

“Ні-і” — це в них, у друзів, спільне. Вадим згадав, як точно так же Вітько відповідав на його розпитування про улюблений шкільний предмет.

— А може, так? — з надією запитував Вітько.

Колюн хитав головою.

— Ні-і.

— Вище, чи що?

— Трішки.

— Так?

Колюн довго дивився на костиль, потім — не без сумніву в голосі — зробив висновок:

— Бий! — І простягнув Вітькові молоток.

Вадима вони обидва не помітили. Тоді він сам про себе нагадав:

— У чому проблема, громадяни?

Вітько і Колюн водночас повернули до нього голови, деякий час дивилися на Вадима, наче не розуміючи: а що ж він тут робить?