Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Костиль забиваємо, — сказав нарешті Вітько.

— Навіщо?

— Картина тут висітиме.

— Яка картина?

— Ваша.

— Яка картина? — уже роздратовано повторив Вадим. — Немає у мене ніякої картини.

— Яку намалюєте, — терпляче пояснив Вітько, а розумний Колюн кивнув, підтверджуючи слова друга.

— Коли намалюю?

— Може, сьогодні, може, завтра. Тая наказала забити костиль.

Перебуваючи від Таї на відстані, Вадим випадав із зони дії її чар і тому дозволив собі обуритися самоправством.

— А звідки вона взяла, що я залишу картину тут? Я її в Москву одвезу.

— Ні-і, — сказав Вітько. — Картина повинна у діда Василя висіти. Тая так наказала.

Просто заклинання якесь: “Тая наказала”.

Гаразд, не буде він пажів засмучувати: нехай забивають свій костиль. Та й що приховувати, адже хотів він вдалий етюд повісити на дачі…

— Тож хай щастить вам, працівники, — помахав їм рукою і пішов далі.

На терасі, на підлозі, притулившись до стінки, спав Костянтин. Обличчя його було у варенні. Варення підсихало кіркою, і Вадим подумав, що діатеза у малюка не буде з простої причини: діатез до корости не пристає.

Занедбали дитину, подумав він і закричав:

— Зінаїдо!

Вона безшумно виникла на порозі з ганчіркою, якою мила підлогу, у руці.

— Що таке?.. — Побачила брата, який навіть від крику Вадима не прокинувся, заголосила: — Ох, ти лишенько моє гірке!

Схопила братця, потягла його сонного у дім — до умивальника. Крикнула вже з коридора:

— Не хвилюйтеся, Вадиме Миколайовичу, зараз я його вмию і на ваше ліжко покладу.

Не хвилюйтеся. А хіба він хвилювався? Вадим здивовано відзначив, що стан здоров’я — як, до речі, і зовнішній вигляд братця Костянтина — йому і справді не байдужий. Почуття нове для Вадима.

Уже підходячи до хвіртки, вирішив перевірити підозру, що раптово виникла. Скинув на траву етюдник і стілець, чомусь навпочіпки прокрався назад, обігнув будинок. Так і є! Алики, працюючи лопатами, засипали принесеною в ручних носилках землею вчорашню яму-пастку. А князь Дмитрій, голий по пояс, розмашисто, вміло косив косою кропиву і лопухи, приводив ділянку діда Василя в порядок.

Вадим не став себе виявляти. Він заздалегідь знав, що від них почує: “Тая наказала”.

Побути на самоті — мрія, що її так леліяв Вадим, була порушена, від башти із слонової кістки залишилися мальовничі уламки, які діловито розгрібали члени Таїної рятівної команди. Нова реальність не дратувала Вадима. Навпаки, навіть подобалася. Хотілося знати, що буде далі. І особливо радувало, що реальність реальна. Вагома, груба, зрима, як сказав поет. Ніяких тобі містик, ніяких тобі домовиків і відьом, флейти, тільки флейти, а мітла слугує лише для прибирання сміття. Все міцно в цьому світі. Матерія, як і має бути, первинна. А дух вторинний.

Так, але куди цей дух його вабить?

Вадим зловив себе на тому, що машинально крокує мокрою податливою стежиною до болотистого поля, де колишні Вони з великої літери (а нині — вони з маленької) здійснили якось чергову капость, зрізавши квіти. І хоча б сьогодні хто-небудь здогадався, виправляючи становище, принести Вадимові букетик, поставити в склянку з водою— як пам’ять про Нездійсненне… Ні-і, вони гуманісти. Вони не стануть нагадувати про Нездійсненне, це буде немилосердно, не того їх навчає милосердна наставниця.

А все-таки, нащо він туди іде? Нічого цікавого там не залишалося, а “Пейзаж без квітів” уже написано, покладено в папку для малюнків. Непоганий етюд вийшов.

Розмірковуючи, Вадим все ж ішов та йшов, намагаючись не зачепити колючі лапи якихось кущів, що ростуть одразу біля стежини, йшов просто так, бо, гостро зажадавши творчості, він ще не знав, що стане писати: виїздити збирався, натури для етюдів не наглянув. Тепер він заверне за кущі, пройде болотистим полем — туди, ближче до лісу. І напевне щось виявить. Галявинку яку-небудь. Чи дерево. Однаково що. З ним так і раніше бувало: щось виштовхувало з рівноваги, довго не писалося, а потім починало тягнути до полотна чи картону, і тут — Вадим з досвіду знав — варто взяти в руку пензель, вуглину чи олівець і просто розпочати.

Він вибрався нарешті на поле, повернувши за кущі і (знову без багатокрапки не обійтися!)… завмер, ошелешений, боячись необережним жестом злякати побачене, мовчав, тому що не міг говорити, не знав, що говорити.

— Ну що ж ви? — сказала Тая. — Розкладайте свій ящик, я не кам’яна.

Вона стояла посеред острівця бузкових квітів, що невідомо як і коли знову виросли на старому місці, стояла, по пояс пірнувши в них, і квіти погойдувалися на довгих стеблах, повернувши свої дзвіночки до сонця, до тепла. І оберемок тих же квітів відтягнув їй руки, вона притискала його до грудей, зціпивши пальці замком — для міцності, і обличчя тонуло в квітах, а легкий і теплий вітер куйовдив їй волосся, гнав на очі, завішуючи, а вона тільки те й робила, що струшувала головою, щоб прибрати їх — адже руки зайняті, а треба бачити Вадима, його дурну фізіономію з мимовільно відкритим ротом. Він так і стояв — дружиною Лота, закам’янівши. Згадував знайоме: цього не може бути, тому що не може бути ніколи.