Юрій Бедзик - Над планетою — «Левіафан»

Кабіна несеться вгору безшумно й м'яко, неначе її всмоктує величезна повітряна помпа. Двері розлетілися врізнобіч. Довгий коридор покотився в далечінь барвистим килимом, сяйвом блискучих стін. Ріхтер іде перший, повертає праворуч, піднімається вузенькими сходами до сферичного отвору в стіні, натискує на кнопку і вступає до комендорської каюти.

За ним — його друзі: Крейський, Зіберт, двоє майстрів.

Крейський підбіг до вікна-ілюмінатора. Внизу розстилалось оповите мерехтливим мороком місто. Він глянув на нього, і серце йому стиснулося тугою. Знав, що це востаннє, можливо, назавжди прощається з рідним містом, з землею батьків, з усім, що було вистраждане й виборене.

А Ріхтер, опустившись у комендорське крісло, вже натискував на важелі, зв'язувався з технічними службами.

— Говорить Ріхтер, — промовив він у мікрофон, і голос його десятками проводів полинув у найдальші закутки «Левіафана», сполошив і підняв на ноги всю команду. — За наказом президента Кірхенбома я вирішив провести останню перевірку корабля. Прошу доповісти готовність усіх відсіків служб. Реакторна група?

— Реакторна група готова, — озвався молодий голос.

— Силова група?

— Силова група готова!

— Газова група?

— Газова група до польоту готова! Тиснення у балонах нормальне, балонети продуті.

— Група пілотажу?

— Все в порядку, товаришу головний конструктор!

Ріхтерові здалося, що це не з динаміка, а з-за його спини пролунав напружено-радісний, до болю рідний голос. Голос милого, рудочубого Ганса Блютнагеля, завзятого умільця і сміливого авіатора. Скориставшись з нічного безладдя, хлопець прокрався з друзями в штурманську кабіну і оволодів фактично всіма пілотажними вузлами корабля.

Крейський, що уважно дивився крізь ілюмінатор, раптом насторожився. Він побачив на затемнених вулицях міста рухливі цятки фар.

— Швидше, Пауль! — хрипко кинув старий Бруно, ледве стримуючи хвилювання. — Здається, їде шеф.

— Далеко?

— Біля мосту… ні, ближче… вже переїхали на цей берег…

Ріхтерові похололо в грудях. Від думки, що страшна небезпека зовсім близько, він на якусь мить утратив певність. Через кілька хвилин Густав Кірхенбом буде тут. З ним його люди, охоронці, які не спиняться ні перед чим, аби вирвати з Ріхтерових рук свій зловісний вантаж.

Він натиснув червону кнопку аларм-сигналу.

— Підйом, Бруно! — прошепотів здушеним голосом, спазматично ковтаючи слину.

Внизу заревіла сирена, спалахнули сліпучі вогні прожекторів. Ріхтер глянув на екран відеотелефону. Там було видно заводський двір, опорні ферми, могутні штурвальні стояки. Асберівські солдати в паніці тікали від корабля.

Ріхтер зловтішно посміхнувся.

— Знають, що зараз почнуть діяти реактори. — І тут же, ніби отямившись, він увімкнув селектор. — Увага, увага! Прошу зберігати спокій! Беру управління на себе… Беру управління на себе!.. Пробний підйом корабля… Пробний підйом корабля…

Він припав грудьми до пульта, простягнув уперед руку і щосили потягнув до себе важіль підйому. В ту ж мить земля на екрані посунулася вбік, згойднулася м'яко, заколивалась і почала віддалятися.

Було страхітливо тихо. І від свідомості, що за сотні метрів попереду, в носовій частині корабля, вирує, скаженіє могутній турбореактивний двигун, що всередині балона вже запульсували нестримні хвилі ядерних реакцій, від думки, що вся земля, і небо, і заводські корпуси зараз спалахнули багряним відблиском, Ріхтерові зробилося моторошно.

Але треба діяти. Кожним нервом, кожною клітиною тіла він відчуває свою злютованість з «Левіафаном». Минула хвилина розгубленості, в грудях твердне залізна впертість. Вище, вище, в небесний простір, в холодну зоряну пустку…

— Нас захищають їхні ж ракети, — прошепотів Зіберт.

— Але нас може згубити їхній шал, — озвався Крейський. — Ці маніяки здатні на все… Однієї ракети з землі досить, щоб «Левіафан» зі всім своїм вантажем…

— Годі! — вигукнув Ріхтер. — Якщо вони попросять допомоги протиповітряних батарей, там ще подумають…

Вогники міста на екрані даленіли, переливалися, мов фосфоричні світляки на морському дні. «Левіафан» невпинно набирав висоту. Місто залишалося позаду.

— Здається, час, — кивнув Крейський на мікрофон.

— Час, — голосно, немов пересилюючи шум моторів, сказав Ріхтер.

Це було найважче. Що скажуть люди, оті введені в оману, які зараз по всіх відсіках корабля ждуть наказів комендора? Як пояснити їм політ у невідомість?