Юрій Бедзик - Над планетою — «Левіафан»

Це вона викрала у коханого лист росіянки. З ревнощів, звісно, а не за їхнім дурним наказом. Тепер вона розуміє, навіщо їм потрібен був лист. Хай знають панове присяжні, як легко їх хотіли піддурити. Вона ж бо забрала з дому пана Ріхтера лише один-однісінький лист, сама його сто разів перечитувала (про здоров'я, про настрій, про якусь там Росану Подестру!), а тут їх підносять цілу купу!

І хай пан комісар повикопує свої давні акти і доповість високому судові про те, що о дванадцятій ночі на квартиру доктора Браузе ввірвалися люди АСБР і стали кричати, бити й мучити його, аж доки старий не сконав.

Хай пан Штраус, секретар їхнього ордену, розповість суду про останню нараду, коли їй було наказано внести до кабінету пана Кремпке макет «Левіафана». І вона внесла його й поїхала собі додому, а безневинна іграшка вибухнула й обірвала життя багатьох людей…

— Я можу ще розповісти, як люди АСБР… як пан Густав Кірхенбом…

Суддя квапливо б'є в мідне калатало.

— Годі! Суд прийме до уваги ваші свідчення, Гельдо Губмахер.

І Гельда розуміє з виразу його очей, що її слова зовсім не втішили старого суддю і панам присяжним теж не припали до смаку.

— Я хочу сказати…

— Годі, Гельдо Губмахер!

Суддя хмурить брови, голос, його робиться владним і жорстоким:

— Ваші факти потребують перевірки, Гельдо Губмахер. Суд змушений припинити процес. — Він дивиться на Гельду злим поглядом, готовий розчавити її словами. — Що ж до особи, яка назвала себе винною, то суд виносить окрему ухвалу: тримати її під арештом до закінчення слідства.

Зал хлюпнув голосами і стих. Двоє поліцаїв наблизились до Гельди, стали обабіч неї, зімкнули зловісне коло.

Ріхтер нахилив голову. «Може, це й краще… Суд захистить її і врятує. Головне — істина!»

Поліцейські повели Гельду до бічних дверей. Сотні очей потягнулися за худенькою постаттю. Ріхтер дивиться їй услід, лічить секунди, чогось ніби жде. Ще мить — і вона вийде з зали, закон сховає її за своїми мурами…

І враз щось сухо, коротко клацнуло. Гельда сіпнулася вбік, якось дивно підняла голову і… впала, відкинувши вперед руку. Поліцай, що вів її, глянув на вікна, потім на оторопілий натовп.

— Закрийте двері! — гукнув він.

— Двері! Двері!.. — понеслося залом.

А Гельда лежала, і рука в неї була довга-довга, а волосся ніби густіше й важче, ніж завжди. Ріхтер став навколішки, відгорнув світле пасмо: на нього дивились мертві осклянілі очі…

Поліцейські відсторонили Ріхтера. Підняли мертву, понесли в ті бічні двері, крізь які вона мала вийти під захист закону. Тепер закону не існувало. Були тільки розгублені, бліді хлопці в синіх мундирах. Був вузький прохід між судейським столом і першим рядом крісел для-публіки. Голова Гельди звисала додолу. Світле волосся тягнулося по підлозі. Ріхтер глянув і побачив чорну смужку крові — останній слід, який Гельда залишила на цій землі.

Біля Ріхтерового дому стояв великий, старовинного фасону «ролл-ройс». Двоє чоловіків у блискучих чорних плащах походжали по тротуару. Третій зайшов у парадне, швидко піднявся сходами на другий поверх. Ось він наближається до Ріхтерових дверей, вимогливо дзвонить.

Ріхтер став на порозі.

— Пан Штраус?

— Перепрошуюсь, пане інженер. Вас чекає президент компанії. Наказано привезти вас на засідання правління.

Спустилися в машину. Двоє в плащах виструнчилися, клацнули закаблуками, немов віддаючи честь високому начальству. «Ролл-ройс» круто рвонув убік, виїхав на середину вулиці. Вікна будинків, вітрини, афіші замиготіли по боках, мов кадри кінострічки.

Ріхтер чує на собі важкий, ледь насмішкуватий погляд Штрауса. Тепер він — поважна особа, виконавець волі наймогутнішого промислового магната Німеччини. Тільки методи залишилися старі: чорний плащ, пістолет у кишені, напади з-за рогу… Ріхтер озирається по кабіні… Здається, він знає цю машину. Ну, звісно ж, він добре знає цю чорну потвору. Тільки тоді за кермом сиділа худорлява дівчина, його люба Гельда, його рятівниця. Ніжні руки міцно тримали біле кермо, очі дивилися на нього з німим благанням.

Той погляд врятував його. Тепер його вже ніщо не врятує. Вони заволоділи всім: фірмою, заводом, «Левіафаном», його, Ріхтеровим, життям. Вони забрали в нього Гельду і вбили його душу. Вони вбили його ще там, в судовому залі, їхня куля вицідила всю його кров. Не можна жити, коли з тебе виціджено кров, коли тобі зав'язано очі й розтоптано твої мрії.