Юрій Бедзик - Над планетою — «Левіафан»

В тісній квартирі Крейського набилося повно народу, майже всі члени заводського комітету АДМ, дехто з інших заводів. Від цигаркового диму обличчя людей здаються землистими, як у мерців.

Зіберт підняв від стола голову.

— Ерністер привів ще двадцять чоловік.

— Де вони?

— Всі пішли на завод.

— А Блютнагель?

— Збирає молодь.

Крейський кинув на канапу плащ, безсило впав навзнаки.

— Зіберт, розкажіть товаришеві конструктору про становище на заводі.

При слові «товариш» Ріхтер мимоволі повернувся до Крейського, потім поглянув на опасистого, сивоголового Зіберта. В його серці щось тенькнуло і заспівало. Для них він — «товариш». Вони покликали його до себе і ждуть його допомоги. Вони зібралися для того, щоб врятувати «Левіафан»!

В одну мить Ріхтер осягнув думкою всю картину. Тепер йому ясно, чому так настійно випроводжав його за океан Густав Кірхенбом. Тепер він розуміє ціну отих улесливих слів і «дружніх» потисків рук…

— Завтра вранці корабель підніметься в повітря курсом на Африку, — говорив Зіберт, похмуро звівши брови. — Трюмні відсіки заповнені…

— Хто поведе корабель? — спитав Ріхтер.

Виявилося, що на першого комендора, як і слід було сподіватися, Кірхенбом призначив Штосгауера.

— Тепер цьому типові повна свобода, — озвався хтось із присутніх. — Я чув учора, як він говорив своєму товаришеві: «Під сонцем буде жарко. Треба взяти доброго вина». А увечері прибули перші машини з вантажем. Військові зайняли всю заводську територію, нікого не підпускають до трюмів.

Крейський сидів на канапі, спрагло курив. Аж ось глянув на Ріхтера пронизливим поглядом.

— Може, пан головний конструктор порадить нам, куди летіти: в Африку чи в Штати?

Всі обернулися до Ріхтера. В його очах затаївся тупий біль. Крейський поклав недопалок в попільницю, різко підвівся.

— Ну?

Замість відповіді Ріхтер почав застібати плащ.

— Командування кораблем візьму на себе, — сказав тихо, ніби ще до кінця не усвідомивши значимість прийнятого рішення.

В кімнаті загули. Зіберт склав на столі якісь папери, поправив скатертину. Ріхтер глянув на годинник — було рівно десять тридцять. «Через дві хвилини літак на Нью-Йорк підніметься в повітря».

— Я готовий, — сказав з полегшенням. — Можемо летіти, товаришу Зіберт.

Ось він, «Левіафан», — витвір болісних мрій інженера Ріхтера. Світлячки вогнів яскріють разками намиста по всьому довжелезному тулубу. Під ним сновигають чорні постаті, одна за одною підкочують до відкритих трюмних отворів вантажні машини.

«Левіафан» байдужно дивиться в ніч золотими зіницями очей. Він гадки не має, яку долю готують йому оці такі безневинні, такі безпомічні на вигляд постаті. Він марить синім небом, холодними вітрами, стрімким польотом. Він повен сили і вже напружив м'язи, готовий знестися у височінь.

Хто дасть команду до підйому? Хто буде першим капітаном славетного рейсу? Невже Штосгауер, отой зарозумілий чоловічок з невиразними, вицвілими очима, отой гульвіса з нічних барів?

Штосгауер нервується. Стільки справ випало на його хирненькі плечі. Правда, сміливості йому не позичати. Вміє він і віражувати в повітрі, і виходити з найкрутішого штопору. Тямить і в роботі механізмів «Левіафана». Недарма ж два місяці оббивав пороги заводу.

Все буде добре, заспокоює себе Штосгауер. Двоє заводських інженерів, за солідну винагороду, згодилися взяти участь в першій подорожі, допоможуть молодому льотчику. «Біла зоря» чека. є допомоги», — сказав Густав Кірхенбом, благословляючи Штосгауера в далеку мандрівку. «Біла зоря»! Брати по боротьбі… Останні опорні пункти на чорному материку., куди вони повинні підкинути свою таємничу зброю.

Третя година ночі.

Інженери клопочуться в рубці головного механіка, востаннє перевіряють силові установки. Комендор Штосгауер, задерши голову, дивиться на помережене жовтими ілюмінаторами громаддя корабля. Ген-ген, мало не під хмарами, миготить вогник комендорської рубки, серце «Левіафана», мозковий центр, звідки він, Штосгауер, посилатиме свої команди й розпорядження.

Через чотири години він підніметься туди швидкісним ліфтом і подасть наказ на підйом.

Рівно через чотири години.

Знову на територію заводу вкочуються машини. Величезні потвори задкують, насуваються чорними тулубами, віддають свій вантаж. Машина за машиною. Десятки машин… Сотні машин…

Але що це?

У широку браму в'їжджає присадкуватий «шевроле». Чи не сам президент компанії приїхав перевірити підготовку до відльоту?