Юрій Бедзик - Над планетою — «Левіафан»

— Лист, посланий Ріхтерові через кілька місяців: «Дорогий Пауль! Велика радість! Формула газу виправдала себе повністю. Ми одержали газ. Пауль, Пауль!.. Як ми вдячні тобі! Тепер винахід доктора Браузе працюватиме тільки в ім’я перемоги світового комуністичного руху, в ім’я перемоги світової революції!»

Зал заціпенів. Сотні очей дивилися на прокурора, в них плавилась недовіра, подив, прихований глум. І, відчувши цей німий докір, прокурор заговорив швидко, ніби проганяючи від себе тінь страху:

— Так у чому ж винен Пауль Ріхтер? В передачі паперів іноземцям? Ні. Наш карний кодекс не передбачає покарання за це. Але… — тут прокурор сардонічно посміхнувся, — як кажуть на Сході: «Якщо ти знайшов хвіст гієни — шукай і саму гієну». І ми, панове присяжні, знайшли її. Злочин Пауля Ріхтера в тому, що він… обікрав доктора Браузе.

— Обікра-ав! — стогоном понеслося по рядах.

— Обікрав доктора Браузе!..

В залі — приголомшення, подив, розгубленість. Присяжні нервово перешіптуються. Суддя старанно протирає засльозені очі. Як це сталося? Чи є докази?

— Нам усе відомо, панове присяжні, і ви, ваша честь! Все відомо! — Прокурор нахилився над паперами, витягнув новий аркушик, тріпнув ним переможно в повітрі. — Ось зізнання Пауля Ріхтера, складені в комісаріаті поліції наступного дня після смерті доктора Браузе. Пауль Ріхтер визнає, що був у хіміка саме того вечора, коли загадкова смерть обірвала життя великої людини. Більше там не було нікого. Жодна нога не переступала порога небіжчика. Чи ж є у нас підстави сумніватися, хто по-розбійницькому, з лиходійними намірами вдерся в квартиру Браузе, перерив усі речі і… забрав потрібні папери? Ні, таких підстав у нас немає. Зі всією відповідальністю я стверджую: це зробив Пауль Ріхтер! Він привласнив собі відкриття, що належало нації, багатство, що мало принести радість мільйонам німецьких громадян. І тому я… — прокурор одпив ковток води, розвернув войовничо плечі, — керуючись статтями німецького карного кодексу… — він перелічив з десяток параграфів і пунктів, — а також враховуючи досить сумнівні обставини смерті доктора Браузе і ще сумнівніші обставини замаху на президента Вальтера Кірхенбома та статс-секретаря Крамера, звертаюся до вас, панове присяжні, із закликом визнати Ріхтера винним в усьому, що стало предметом нашого судового засідання, а вас, ваша честь, призначити Паулю Ріхтеру відповідну до його злочинів міру покарання.

Тиша. Океани століть упали й завмерли над залом суду. Зараз буде оголошено вирок, його почує Німеччина, Європа, весь світ. Його почує «Левіафан», прикутий залізними ланцями до землі. Почує вбитий безсиллям Пауль Ріхтер.

Він дивиться на присяжних. Думки в ньому вмерли, почуття розвіялися, бажання згасли. Все! Кінець…

І раптом хтось злегка штовхнув його вбік. Ріхтер бачить чиюсь руку, яка кладе йому в кишеню записку і зникає. Друзі чи вороги?..

«Ми — ваші друзі, — пробіг він очима по друкованих на машинці рядках. — Поспішайте! Єдиний шлях порятунку — це показати судові спадщину доктора Браузе».

Показати спадщину доктора Браузе! Тільки показати… Це підказують йому друзі, його вірні помічники… Він ще раз пробіг очима записку і затерп від раптової здогадки… АСБЕР. Ось хто волів би зараз його капітуляції! Тепер він розуміє, нащо вони затіяли цей суд, цю брехливу історію з паперами… Все давно готувалося, підтасовувалось, стягувалося… Почали з Гельди, примусили її викрасти лист…

В ньому наростала каламутна злість. Уже знав напевно, що зробить. Ось зараз подасть записку і попросить перерви в засіданні. Поїде за паперами, хай не сам, під охороною… Все привезе сюди, покаже і… знищить!

Струснувся холодним сміхом. Знищить? Хіба вони дадуть знищити? їм тільки покажи!.. Ні, він просто зараз устане й закричить на весь зал: «Папери є! Вони у мене… Але ви не побачите їх!..»

Весь скупчився на тих словах: «не побачите… не побачите…»

І раптом:

— Стійте! Стійте!

До залу влітає худенька дівчина, біжить між рядами, стукотить туфельками по дерев'яній підлозі, чіпляється полами пальтечка об крісла. Світле волосся запнуло їй зір.

Хто це? Хто впустив її до зали? Навіжена!.. Відштовхнула судового охоронця, говорить щось до судді, до присяжних, вимахує руками, рве на собі блузку… Вже й слова її долітають до зали:

— Неправда!.. Вислухайте мене… Неправда!..

І знову щось шепоче, майже втративши голос, майже падаючи на важкий судейський стіл. А очі кричать відчаєм, благанням, надією. Великі, страшні очі — мов ті юпітери, що дивляться на неї з кутків.