Віктор Безорудько - Привид Чорного острова

— Ти, Джоне, уяви: він житиме серед нас. Хочеш ти того чи ні, а змушений будеш сказати, що ми тут шукаємо скарб. Навіщо тобі ще один свідок? Зваж — цей свідок комуніст із Росії. Ліквідуємо його!

Джон Сміт пригубив чарку, потер обличчя рукою — жовна почали молоти.

— Авжеж, ти маєш рацію.

— Я завжди маю рацію, а ось ти робиш не те що слід.

— А саме?

— Знову посваришся зі мною. А я ж говорю про діло.

— Знаю, чого ти хочеш. Знаю.

— Ну, то що?

— Зачекати треба. Ти ще змалку був якийсь нетерплячий і недоумкуватий. То в тебе з'явиться бажання всім котам повідрубувати хвости. Пригадуєш? Або вкинеш, бувало, жебракові в шапку жабу. А зараз…

— Зараз я хочу врятувати тебе від неприємностей.

— Хочеш убити хлопця! Адже він ще не прийшов до пам'яті.

— Навіщо йому та пам'ять! Так для нього буде краще.

— А для тебе?!

Фред засміявся. Його хрипкий сміх нагадував скреготіння металу об скло.

— Минули часи, коли билися на шпагах. Тепер найкраще діяти потай. Гадаєш, стріляти в груди приємніше, ніж у спину! Запевняю тебе — однаково.

Запала пауза.

Обоє пригубили чарки. Потім запалили: Джон — люльку, Фред — сигарету.

У кімнаті, де лежав Олесь, двері трохи відхилені. Мері чула кожне слово, сказане батьком чи дядьком. Не вірилося в те, що чула, — адже там її батько. Батько! Зміст почутих слів надто повільно доходив до її свідомості. Чом, чом же батько не заперечує Фредові! Де там. Він навіть погоджується. То вони вдвох задумали вбити цього бідолашного велетня? Вони хочуть його знищити?

— Ні, не віддам, — прошепотіла самими губами Мері. — Я знайшла його на березі й не віддам нікому.

Мері навіть здивувалася своєму запалу. Справді, чому це вона так палко захищає людину, яку зовсім не знає?

Мері відгорнула ковдру і знову почала розтирати юнакові груди. Вона відчувала під своїми пальцями тепло. Тепло більше не зникало. Ніби на підтвердження того, що її тепло повернуло юнакові життя, він зітхнув і голова його ворухнулась. Здалося, юнак ось-ось відкриє повіки.

Але він знову поринув у небуття. Тим часом із сусідньої кімнати долинули голоси:

— Ти, Фреде, не вмієш думати. Я старший від тебе, тому скажу…

— Я ніколи не думаю. Таке завжди хтось робить за мене.

— Зараз це зроблю я. А що буде, коли про все це довідається Мері? Ти подумав? Те мене тривожить найбільше. Ти ж знаєш, хто вона мені?

— Ой лишенько! Нумо заплач, братику. Ніби я не знаю тобі ціну.

Важкі кулаки Джона лягли на стіл.

— Не гарячкуй. Не потрібне це зараз, — намагається заспокоїти брата Фред, — я тобі говорю правду.

Джон мовчки наповнив чарки. Дим з люльки пахкав, немов з труби старого пароплава.

— Нелегко тепер ховати кінці у воду. Про те, що ти вбивця, знає навіть Білл. А коли ми вчинимо таке на острові — тоді й на мене впаде підозра.

— То й що? Гадаєш, мене шукає поліція? Я прибрав того, хто їй найбільше заважав.

— Ти вже хвалився цим.

— І ще хвалитимуся. Я відправив на той світ комуніста. Хай там собі роблять революцію. Давай відправимо й цього — другого. Бачив значок у нього на грудях? На тому значку Ленін. А там, де Ленін, — завжди небезпека для нас.

— Годі-бо. На нашому острові нікому ніяка небезпека не загрожує. — Джон замовк, попихкав люлькою і додав: — Я ж не заперечую, але всьому свій час.

— Це інша річ, — погодився Фред.

Вони одночасно сьорбнули з чарок. Фред самозадоволено посміхався. Таки його взяла — переконав брата. Ну, а виконати присуд він зуміє й сам.

Джон ще подумав, посмоктав мундштук і сказав:

— Хай очуняє той хлопчина. Хай Мері на якийсь час матиме хоч якусь розвагу. А треба буде — придумаємо, як здихатися його.

Тої ж миті в кімнату влетіла Мері. Червоне волосся розпатлане, воно ніби палало вогнем на її чудесній голівці. Сині очі потемніли, брівки збігалися до перенісся. Мері махала руками і говорила. Ні, не говорила, вона кожне слово вигукувала:

— Не посмієте! Я вам не дозволю! Сама загину, а не дозволю його вбивати. Я все чула. Мені соромно, що в мене такий батько і ще гірший дядько.

Джон підвівся із стільця. В маленьких очах палала злість. Повільно ступав до дочки. А вона стояла на місці й спідлоба дивилася на батька. В її погляді не було страху.

— Бог надіслав нам цього хлопця, щоб ми повернули йому життя. Бог дав нам можливість позбутися гріхів. А ви… ви хочете піти проти бога і проти моєї совісті…

Батько підійшов зовсім близько і вже підняв руку, щоби вдарити. Мері сказала:

— Бий! Я від того іншою не стану. Я всьому світові розповім, що ви маєте зробити. Про все розповім. Бий, тату, чого ж ти?