Віктор Безорудько - Привид Чорного острова

Джон опустив кулаки. Він важкими кроками посунув до столу, воднодух випив чарку і схилив важку голову на груди.

— Запам'ятайте, що скажу вам: і пальцем не, чіпайте того хлопця. Я так хочу! Ще вимагаю: жодного слова не кажіть Морісонові про хлопця. Скажете — не буду гратися в наречену. Сама розповім йому, що ви хочете використати мене, щоб відтягнути сплату боргу.

Мері знала, що відповіді не буде. Вона переможно глянула на батька, на дядька і, грюкнувши дверима, пішла до своєї кімнати.

Минула ще ніч. Мері рвучко підхопилася з стільця і почала себе докоряти: отак — заснула. Мала намір цілу ніч сидіти біля ліжка, доглядаючи його, й заснула.

Чому вона прокинулась? Може, почула чийсь голос? Ні, не пригадає. Напевне, поворухнувся. Увечері голова юнака була повернута обличчям до стіни, а тепер — до неї. І ковдра зім'ята, права рука звисає з ліжка. Може, він приходив до пам'яті, а вона спала?

Мері заглянула на кухню — нагріла в кухлику молока, перелила в чашку. Коли повернулася до кімнати — на неї дивився юнак. Очі в нього чорні-чорні. Та повіки його раптом знову стулилися.

Перед Олесем десь узялась та сама величезна акула. Хижа паща наблизилася до самого обличчя:

— Мамо! Галинко!..

І заметався на подушках юнак. Акула несподівано зникла. Хто ж це підійма йому голову? І чужа мова звучить? До його рота піднесли щось тепле, запашне. Розтулив губи, і молоко зігріло, навіть обпекло його.

Розплющивши очі, Олесь побачив біля свого обличчя вогняне волосся, а коли опустив погляд — зустрівся з синіми-синіми привітними очима. Вони ніжно й тепло посміхалися.

Олесь допив молоко і знову заплющив очі. Чи не приверзлося це йому? Де він? Хто ця дівчина? Чиї це сині-сині очі?

— Де я? — запитав.

Мері не відповіла. Вона радісно і весело дивилася на юнака і всміхалася йому. Сама не знала, де взялися в ній радість і безмежне щастя — житиме! Житиме оцей гарний велетень! її рука доторкнулася до його чола. Тепла, ніжна рука.

Олесь намагався зрозуміти, що ж зараз відбувається. Усміхнена дівчина тепло дивиться на нього і про щось запитує. Поволі зміст її слів дійшов до його свідомості. Дівчина говорила англійською мовою.

Олесь запитав:

— Де я? — Він у школі, та й на флоті, добре вчив англійську.

— У друзів.

— Я хочу знати — де?

Дівчина поправила ковдру і сказала:

— Ти на Чорному острові. Щось знаєш про нього?

— Ні. Як я сюди потрапив?

— Я тебе знайшла на березі. Три дні ти лежав непритомний. Тебе дуже лихоманило.

Олесь насупив брови: ніяк не може пригадати, що саме так болісно засіло в пам'яті.

— Як ти почуваєшся? — запитала Мері.

— Добре. Мені тепло. А хто ти?

— Мене звуть Мері. А тебе?

— Олесь.

— Гарне ім'я. Я такого ніколи не чула. Звідки ти?

— Радянський Союз.

— Ти — росіянин?

— Ні. Українець. А ти хто?

— Американка. Ми довго жили в Бразілії. Звідки ти знаєш нашу мову?

— Вивчав у школі. Та й на танкері мав доброго репетитора…

— Годі розмовляти. Втомишся. Я зараз дам тобі міцного бульйону: мене таким покійна мама поїла, коли я хворіла.

— Послухай, Мері. Треба повідомити танкер «Полтавець», що я тут. На Чорному острові. Вони мене шукають. Як це зробити?

— Не знаю.

— Я прошу тебе!

— Повернеться тато, з ним поговориш.

До кімнати вбіг Білл. Став на порозі, весело оглянувся:

— Як довго ти спав! — мовив Олесеві.

Олесь з цікавістю розглядав міцного, присадкуватого хлопчика.

— Я знаю, хто ти, — сказав Олесь.

— Мене звуть Білл.

— Крім того, ти ще брат Мері. Правда? Послухай, Білл, чи є у вас рація?

Білл глянув запитливо на Мері, ніби чекаючи від неї поради. Але Мері сказала зовсім не те, що хотів почути хлопчик.

— Ти, Білл, побудь з ним, а я піду.

Та Мері не встигла вийти з кімнати. На порозі з'явився Бубо. Він заскиглив, лизнув Мері руку, потім лизнув вухо Білла і стрибнув до ліжка.

— Йому дякуй, — сказала Мері Олесеві, — це він знайшов тебе на березі.

Бубо сперся передніми лапами на ліжко, пришкулив вуха і стиха радісно заскиглив.

Олесь напружив сили, щоб погладити собаку по шиї. І знову повіки склепилися, сон і цього разу, — справжній, міцний і спокійний, — заволодів ним.

— Знову спить? — спитав Білл.

— Бери книжку і сиди тут. Може, прокинеться — тоді покличеш мене.

Мері вийшла. Білл помітив щось незвичайне в поведінці сестри. Навіщо йому тут сидіти, адже цей велетень спить собі. Гаразд, він не буде сперечатися із сестрою. З нею взагалі не можна сперечатися. Вона завжди зробить так, як хоче.