Віктор Безорудько - Привид Чорного острова

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Він кричав, але сам не чув голосу свого, намагався підвести голову, а велетенські хвилі накочувалися на нього, не даючи можливості навіть роздивитися довкола себе. Помітив лише вогник на фок-мачті. Маленький вогник, ніби зірка в небі, блимнув і зник.

Океан лютував. Здається, вітер і вода об'єдналися в одну дику, страхітливу силу, яку ніхто ніколи не здолає.

То лише на мить Олесь утратив свідомість, а зараз йому здається, що та мить приховала від нього якусь таємницю.

Запам'яталось — старпом глянув на годинник і сказав:

— Піди, Олесю, розбуркай їх. Дрихнуть там, а на вахту ж час. — Завжди стриманий і по-військовому стрункий, старший помічник капітана того разу був дуже роздратований і сердитий — коли такий ураган, в океані спокійних немає.

Олесь передав кермо підвахтенному, підняв башлик зюйдвестки і ступив до дверей.

Озирнувся.

Старпом махнув рукою — мовляв, чого зупинився, йди вже!

Пам'ятає, як вітер обпік обличчя і солоні бризки засліпили очі. Він швидко збіг по крутому трапу і став на місток, який з'єднував центральну надбудову танкера з кормою. Тут було затишно. Олесь постояв якусь хвилинку.

Страшної сили вітер ревів, ніби гнівався, що йому не вдається здолати океан.

Хвилі перекочувалися через палубу танкера, який низько сидів у воді. Олесь прислухався. Від надмірної напруги рипів, стугонів корабель.

Притиснувшись усім тілом до стінки, намагався вловити ритм урагану — треба було вловити мить, коли одна хвиля ще повністю не зійшла з палуби, а до другої лишалося кілька секунд. За оті секунди й треба було перебігти місток.

Нарешті вловив той ритм і щодуху кинувся бігти. Чи встигне? Встиг. Вже й узявся рукою за двері. Та побачив, що вітер зірвав чохол зі шлюпки. А той коли вже розпочне свою роботу — обов'язково закінчить її: скине і шлюпку в океан.

Знову Олесь причаївся, щоб уловити слушну секунду. Хвилі, здається, лютували ще дужче, безладно навалювалися на танкер. Поклавшись на спритність і силу своїх рук, стрибнув на шлюпку, вхопив кінці вірьовки і почав натягувати обважнілий брезентовий чохол. Та вітер нап'яв брезент, ніби парус, і Олесь, посковзнувшись, упав на борт. Розімкнулися руки, і юнак полетів у безодню. Рятівний пояс виніс його на поверхню води.

Скільки минуло часу, як він в океані? Адже вогник фок-мачти блимнув далеко-далеко. Може, й час поглинув оскаженілий океан? Раптом здалося: підносить його на піняві гребні хвиль, а потім жбурляє вниз якась таємнича сила, що сховалася десь у глибині величезної прірви.

Олесь ліг на спину і повністю віддався волі океану. Хай чинить, як йому прибайдужиться. Треба витрачати якомога менше сил на боротьбу з водяною стихією.

На танкері вже, напевне, знають, що він за бортом. Над головою в нього летять радіохвилі, в яких повідомляється, що людина потрапила в біду.

Найбільші надії покладає Олесь на свій танкер «Полтавець», на свого капітана, старпома і всю команду. Не буде спокою на танкері, доки він ось тут, в океані, ковтає солону воду. Тільки б швидше вщух ураган, швидше б заспокоївся океан.

«Не здамся!» — подумав Олесь. Хвиля піднесла його високо вгору. Забило дух. Олесь труснув головою, щоб переконатися, чи дійсно він при своїй пам'яті. Потім напружив м'язи рук, ніг і відчув у них силу.

Ніби у відповідь, ще дужче почав шаленіти океан. Здалося Олесеві, що хвилі тепер сягають неба. А воно таке низьке, що лягло грудьми на розгнівану воду.

Зюйдвестка кудись зникла. На ньому залишилась тільки легенька нейлонова куртка з жовтим комірцем. Куртка хоч не гріла, зате зовсім невагома у воді.

День чи ніч? Напевно, ще ніч. Олесь ніби й не спав, але якийсь проміжок часу лишався поза свідомістю. Головне, не думати, що ти один на один з лютим океаном, який напружує всі сили, щоб поглинути тебе і поховати — в цій найбільшій у світі могилі. Не думати!