Віктор Безорудько - Привид Чорного острова

— Вирвемося. Ти з Біллом — у світи, а я з Фредом у тюрягу. Так? — Джон оглянув кожного. Щелепа йому відвисла. Чути було, як у нього в грудях щось гуло, перекочувалося. Занадто багато він висмалив люльок на своєму віку. — Так, я вас запитую? — Його велетенський кулак упав на стіл.

— Тату, ти хочеш… — не докінчила Мері.

— Ти знаєш, чого я хочу. Нам треба протриматися ще з півроку. Я певний, що скарб потрапить до наших рук. Лише півроку. Розумієш мене, Мері? — звернувся Джон до дочки.

— Не зовсім.

— Забий йому баки. Хай він побігає за тобою. Ти сама знаєш, як це треба робити… Я не можу кинути острів. Не можу. — Пошепки він додав: —Усе моє життя тут, усі надії…

Фред глузливо поглянув на брата.

— Йому здається, що ми завтра відкопаємо скарб… Дивак!

— Помовч! — пронизав Джон брата лютим поглядом. — Десять років я відкладав гроші, щоб узяти в оренду цей острів. Все життя моє в надії — знайти скарб. Усе життя в цьому. — Джон зітхнув, помовчав, поглянув на брата. — Підійди до мене.

Фред знітився і поточився до дверей. Він знав, яка важка рука у брата.

— Підійди, каторжнику! Гангстер нещасний! На цьому острові я не дозволю глузувати з мене, бридка твоя пика!

Фред несподівано випростався, високо підніс голову на тоненькій жилавій шиї і підійшов до брата.

— Ну, може, вдариш? — запитав він і прицілився своїми очима.

Джон підніс кулака до братового носа і вимовив:

— Не хочу бруднити рук. Скажу лише — коли й надалі глузуватимеш та перечитимеш, — знайду, як тебе позбутися. Радіо у нас працює, а поліція давно хоче знати, де ти ховаєшся. Отож, бери заступ та йди копати. До вечора!

Фред почвалав до дверей, зупинився на порозі і, не повертаючи голови, сказав:

— Усіх нас маєш за дурників? Через той скарб дружину поклав у могилу, а тепер нас усіх туди хочеш послати.

— Геть, підлота! — визвірився Джон і ступив крок до дверей. Але Фред не чекав, доки підійде брат. Його як вітром здуло.

Знову надовго в кімнаті запала тиша. Її порушила Мері.

— Гаразд, тату, — сказала вона, — хай уже їде Морісон. Хоч познущаюся з нього. Там — півроку промайне, і ми залишимо острів. Набридло, тату. Тобі час переконатися, що ніякісінького скарбу тут немає і ніколи не було…

— Був він тут і є.

— Адже ти перекопав півострова. Тебе обдурили і до того ж насміялися над твоєю довірою.

— Облиш. Я вірю…

— Краще б ти в бога вірив. Він би допоміг нам усім. Тату, адже десь є справжнє велике життя.

— Дурниці плетеш. Я прожив на світі чималенько, але справжнього та ще великого життя не бачив. Буде воно велике і справжнє, як знайдемо скарб. А без грошей не чекай великого щастя.

Нараз Джон стрепенувся, ніби скинув з пліч тягар, і сказав:

— Годі базікати. За діло беріться. Ти, Білл, біжи доглядати корів. Та не пускай їх у балку, бо витолочать траву, що на зиму косити маємо. А ти, Мері, позбирай яйця в курнику та насип курям зерна. І готуй обід. Піду копати.

Важкою ходою він вийшов з хати. А Білл пригорнувся до Мері й сказав:

— Чого у нас таке погане життя? А коли я в школу піду?

Мері поцілувала брата в лоб, пригорнула його і сказала:

— Скоро ми вирвемося звідси. Потерпи ще трохи. Я заради тебе все зроблю.

— Всім! Всім! Всім!

Не вмовкає над океаном радіопошук танкера «Полтавець». Десятки кораблів великих та малих шукають у безмежних просторах радянського матроса Олеся Сивоконя.

Гриша Тютюнник прийняв кілька десятків повідомлень. Поляки й голландці, норвежці й португальці, греки й італійці, французи й араби відповіли, що не виявили людини в океані й що пошуки продовжать.

На танкері панував сум. Раніше під час обіду найбільше лунало жартів, тепер їх не чути. Всі поглядають на те місце, де колись сидів Олесь. Кок ставить проти того місця порожню миску, кладе ложку та виделку. Одного разу вимовив:

— Хай мене чорти катують, хай мене лихоманка б'є — такі хлопці, як наш Олесь, в океані не гинуть. Ми ще з ним їстимемо макарони по-флотськи за цим столом.

Але боцмана ніхто не підтримав. Обідали мовчки.

Над крутим урвищем, там, де скеля стрімко падає в океан, де схилив віти крислатий в'яз, стоїть хрест з білого каменю. Коли хтось вряди-годи пропливе повз острів і помітить білий хрест — подумає: коли тут є мертві, повинні бути й живі.

Той хрест — над могилою. Немає напису на ньому, хоч мешканцям острова відомо, хто похований.

Журливо схиливши голову, тихою ходою до могили йде Мері. Вона майже щодня розповідає матері про події на острові. Дівчина переконана, що кожне її слово чує мати, а може, й сам бог.