Віктор Безорудько - Привид Чорного острова

І того хлопчину ведуть. Він, правда, не скаже їм. Ні, не скаже. Але Джон відчував, що разом із Сиво-конем зникає і надія будь-коли знайти скарб.

«Не дати б відплисти яхті, — подумав. — Ні, напевне, вони зараз ще не відпливуть. Адже Морісон має надію — юнак відкриє йому таємницю. То навіщо ж покидати острів? Але може трапитися й навпаки. Щоб змусити Сивоконя заговорити, вони підуть в океан і там його закатують. Треба діяти негайно!»

Коли шлюпка вже була на чималій відстані від берега, Джон пішов до Білла, який аж захлинався від плачу.

— Це я, синку. Не бійся, це я.

Білл зрадів. Сльози одразу зникли, лише зрідка схлипував.

— Ой тату, десь зовсім близько привид. Ти чув, як він виє? Ой, страшно мені! Забери мене звідси.

— Не бійся. Коли я біля тебе, привид не насмілиться підійти.

— А хіба тобі не страшно?

— Страшно. Дуже страшно, — відказав Джон.

Пішли до шхуни. Білл розповів батькові, як вони збиралися тікати з острова, але не дочекалися, доки він повернеться.

— А потім нас оточили Морісонові матроси. Вони хотіли спершу забрати самого Олеся, але він не пішов. Тоді матроси взяли й Мері попід руки і повели. Олесь пішов слідом і наказав не чіпати Мері. Залишити її на острові. Але Мері сказала, що не хоче лишатися. Тому їх обох забрали. А його лишили.

— Що говорив Морісон? Пригадай.

— Казав, що на яхті розв'яже Олесеві язик. А як це, тату, розв'язують язик? Урятуй їх, тату. Врятуй…

Невдовзі від шхуни відчалив гумовий надувний човен. Білл помітив на дні човна невеличку валізку, якої ніколи раніше не бачив, але спитати в батька, що в ній, — чомусь не наважився.

Океан спокійно спав у своїх берегах. Тиша стояла ідеальна. Така тиша ніби неприродна там, де так багато води, граніту, птахів і риб.

Гумовий човен повільно плив, наближаючись до червоного вогника — він майорів на щоглі яхти.

У каюті яскраво сяє світло. На столі пляшка з віскі, балон з содовою водою, в бокалах — шматочки криги.

Морісон і Олесь сидять один проти одного. Намагаючись надати обличчю найприємнішого виразу, Морісон розливає в бокали віскі.

— Тобі з содовою чи «їжачка»?

— Байдуже, — відказує Олесь.

— Росіяни вміють пити.

— Не належу до таких.

— Це тому, що молодий?

— Можливо.

— А зі мною випий. У вас, розповідають, п'ють лише після тосту. Так?

— Буває й так.

— Цей звичай мені подобається. На жаль, у нас не так. Кожен наливає собі й п'є. Що ти на це скажеш?

Олесь мовчав.

— Хай буде перший тост за мною. Вип'ємо за нашу дружбу.

Морісон перехилив чарку, Олесь же до своєї й не доторкнувся.

— Чому ти не п'єш?

— Ви, здається, говорили про дружбу? її ніколи не буде між нами. Навіщо ж пити?

— Ну, тоді вип'ємо за те, щоб наша сьогоднішня розмова увінчалася успіхом.

— З великим задоволенням, — вимовив Олесь і сьорбнув з бокала. Питво було гидке й смердюче. — Бачите — випив. Але хто і як з нас розуміє успіх?

— Розуміння може бути одне: ти, містере Олесь, скажеш мені, де знайшов скарб. На тому й розмові кінець.

— Бачите, який помилковий тост. А я пив за свій успіх — за те, щоб вам, сер, не сказати.

Морісон сердито глянув на Олеся, потім додав:

— Знаєш, містере Олесь, я весь час мав намір закупити у вашій країні багато горілки й торгувати нею. На континенті нашому страшенно люблять російську горілку. Особливо «Московську».

— А «Українську з перцем» не куштували? — запитав Олесь.

— Не доводилося. Хіба є така? З перцем? Цікаво.

— Є. Беручка й сердита.

— Гадаю, нам слід перейти до іншої теми…

— Навіщо. Давайте ще про горілку. Дуже цікаво. Хочете — я вам назву деякі сорти?

— Годі. Сподіваюся, ти мені зараз скажеш про свою знахідку?

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Сам розумієш.

— Ні.

— Я маю на увазі скарб.

— Навіщо нам про нього говорити, коли є ще багато різних цікавий речей на світі.

— Бачу, я не помилився. Здавна переконаний — росіяни не прагнуть до багатства. А ти ж комсомолець. Що це таке, я до пуття не знаю, — мабуть, якась дуже політична організація. Так?

— Так.

— От бачиш, я й тут не помилився. Напевне, ця комуністична організація забороняє мати власність, мати скарби? Серед ваших комсомольців немає ж мільйонерів?

— Вгадали. Немає.

— Бач, як багато я знаю про твою країну. А ще знаю, що російські хлопці справжні вояки. З ними можна мати справу. Звичайно, в розумних межах, які не дозволяють експортувати їхні ідеї. Я, наприклад, переконаний, що в Америці комуністи не потрібні. А за океаном — хай живуть.