Віктор Безорудько - Привид Чорного острова

Коли Морісон пішов, усі, ніби змовившись, вийшли слідом за ним. Адже вбито Фреда. Треба його поховати.

Та пошуки ні до чого не привели. Білл знайшов над кручею плями крові й ножа, який належав Фредові. Тоді стало ясно, що Фредів труп Морісон скинув У воду.

Ніхто на острові не любив Фреда, але ось не стало його — і смуток огорнув усіх. Напевне, жаль — це те почуття, що властиве кожній людині.

Знову всі прийшли до кімнати й сіли до столу. Тишу порушив Джон. Він застогнав і почав ходити з кутка в куток. Несподівано притулився до стіни, високо підняв кулаки, і знову з його грудей вирвався стогін.

— Тату, заспокойся, — підійшла до нього Мері. Вона підвелася навшпиньки й поклала йому руку на голову.

Джон відштовхнувся від стіни. На обличчі його Сивокінь побачив скорботу і лють. Куточки губів опустилися, брови на скронях піднялися, в очах — сльози. Руде волосся раптом ніби ще дужче взялося сивиною. Його смужки нависали над вузьким, угнутим лобом.

— Усе життя… все життя копаю. День і ніч мріяв про скарб. У самому серці носив таємницю, а виходить — не для себе, а для нього… — Джон стиснув кулаки, ніби збираючись кинутися на стіну. — Рідний брат став зрадником, продався Морісонові. Всі ви мене ненавидите за той скарб. А де він? — Джон підійшов до Олеся й вимовив: — Ти… тепер ти йому скажеш, де скарб. Морісон і з мертвого видушить слова. Як маєш сказати, то краще мені вже скажи. Скарб мусить бути моїм.

Олесь глянув на Мері, що стояла біля вікна, схвильована й сумна.

— Ні. Я йому нічого не скажу, — вимовив Олесь.

— А мені? Чом не скажеш мені? Адже по праву скарб мені належить. Мені.

— Я вже казав, кому треба віддати його.

Джон ухопив Олеся за комір сорочки.

— І тебе ненавиджу. Всіх вас ненавиджу. Ви змовилися проти мене. — Він вибіг з кімнати. Слідом за ним пішов Білл.

Олесь і Мері якийсь час мовчки дивилися одне на одного. Потім Мері підійшла до Олеся, огорнула руками його шию й запитала:

— Милий мій, тобі так багато довелося витерпіти! І знову лихо чекає. Тобі не страшно? — У її синіх-синіх очах розпач.

— Страшно. За тебе страшно, — сказав Олесь, пригортаючи Мері.

— Я скрізь і завжди буду з тобою. Скрізь захищатиму тебе.

— Мила моя дівчинко, ти вже багато разів рятувала мені життя. Тепер моя черга. Скажи, Мері, чом люди такі пожадливі? Адже Морісон і так має чимало прибутків. Навіщо йому ще й скарб?

— Тато не має ніяких прибутків…

— Я не про тата, але, мені здається, що коли б він десь працював, а не шукав скарбів, то, мабуть, міг би інакше жити.

— Може, й так, — сказала Мері. По паузі додала: — Вони прийдуть по тебе, заберуть тебе. Мучитимуть, катуватимуть, аж доки ти їм скажеш, де скарб. Я знаю — так буде.

Олесь поцілував Мері й вимовив:

— Ніколи! Як мене катуватимуть — думатиму про тебе, про матір і нічого не скажу їм. Давайте вночі втечемо з острова.

— Справді?

— Готуй усе в дорогу, а ми з Біллом підемо на шхуну.

До кімнати вбіг Білл.

— Ось що я знайшов у кімнаті Фреда! — Він поклав на стіл портативний передавач. Олесь узяв рацію й трохи розчарувався, бо та діяла в радіусі двохсот кілометрів. Але він негайно увімкнув передавач і почав:

— Танкер «Полтавець», танкер «Полтавець», відгукнися. Який завгодно радянський корабель прошу вийти на зв'язок. Прийом.

Але ніхто не відгукнувся.

— Говорить Олесь Сивокінь, радянський матрос, якого два місяці тому змито в океан. Говорить Олесь Сивокінь. Я на Чорному острові. Відгукніться. Прийом.

Марно шугають радіохвилі над океаном і зникають у безмежжі.

Зачекавши, доки почне смеркати, Мері, Олесь та Білл пішли до шхуни. Перед настанням ночі вони мали намір перевірити, чи все в ній готове, чи є пальне в баках. Діяли обережно, бо знали: за ними ж спостерігають з яхти.

Здалося, що сьогодні ніч надходить занадто повільно. Ще треба перенести на шхуну харчі, викотити із запасника бочку з пальним, принести кілька відер води.

Нарешті основні підготовчі роботи на шхуні закінчено. Тепер з будиночка треба захопити харчі й рушати.

— У нас на Вкраїні е такий звичай, — почав Олесь, — перед далекою дорогою треба всім посидіти і помовчати хвилину.

Сіли біля столу. Та Білл не втерпів і запитав:

— А як же тато? Хіба можна його лишити самого?

Мері нахилила голову. Її також мучило це. Олесь відповів:

— Почекаємо його. Може, й він погодиться поїхати звідси.

— Не погодиться, — сказала Мері, — все життя його тут. Проте ми повинні в нього хоча б спитати.