Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Бранюк задумливо похитав головою, тихо сказав:

— Не знаю, Юрію. Якби я знав!..

— Ясно! Вважай, що за порогом цього будинку я забуду все, про що почув від тебе.

— Навіщо забувати? — засміявся Бранюк. — У нас не таємна лабораторія за сталевими дверима. Запам’ятовуй все, що тебе цікавить, можеш навіть записну книжку не ховати. Але про нашу умову не забувай. — Інженер примружив очі, збираючись з думками, на хвилину замислився, потім різко повернувся до Калашника.

— Уяви собі таку картину: по промислах усього світу розкидані численні мертві нафтові свердловини. Життя біля них завмерло давно. Ці дорогоцінні артерії, прокладені руками людини на сотні метрів у глиб землі з такими труднощами, — стоять забуті, вони обвалюються, засипаються, зникають з економічних карт, а під ними недоторканим скарбом розливаються нафтові моря, і ніщо не може порушити їхнього спокою, примусити ожити, підняти з надр на поверхню!

У чому ж справа? Все пояснюється просто. Існує природна енергія нафтоносних пластів — це фізичний тиск підземних вод, газу. Природна енергія допомагає нам добувати рідке паливо, наче виштовхує його з піщаника на поверхню.

На жаль, сили підземні діють не безконечно. Минають роки, тиск у пласті поступово падає, його енергія згасає. Настає період, коли видобуток нафти припиняється. Але можна штучно продовжувати життя пласта, застосовуючи, як кажуть нафтовики, повторні методи видобутку. Експлуатація родовищ відновлюється, але ненадовго. Незабаром вихід нафти падає знову, хоч у глибинах залишаються похованими 50 процентів, а то й більше нафтових родовищ.

Якби вдалося підібрати ключ до нафти, що залягає в змертвілих пластах, наша країна одержала б додатково мільйони тонн пального і сировини для хімічної промисловості. Майже без затрат ми знову ввели б у дію багато свердловин. З промислів Азербайджану, Башкирії, України, Півночі, Сахаліну хлинув би новий потік «чорного золота», держава одержала б мільярдні доходи… Так, кількість залишкової нафти подекуди становить половину загальної кількості в родовищах. Ти збагнув, що це означає для економіки Союзу? Для світової економіки? Для економіки малорозвинутих країн, основним багатством яких є нафта? Я не хочу втомлювати тебе цифрами, але повір мені, вони разючі Візьмемо хоча б Іракську республіку. В 1955 році там одержали тридцять чотири мільйони тонн пального. Запаси нафти в Іраку оцінюються майже в чотири мільярди тонн. Подумай, скільки б могли добувати щороку нафти іракські промисловики, якби поруч з діючими свердловинами вони раптом відновили експлуатацію старих, згаслих пластів!..

Очі молодого інженера загорілися. Він стояв серед кімнати, спершись рукою на спинку стільця, високий, ставний, з розшарілим обличчям і говорив, не поспішаючи, чітко, переконливо, з якимось внутрішнім запалом, наче перед ним була численна аудиторія. Його збудження передалося Юрію. Спочатку Калашник похапцем робив помітки в блокноті, потім відклав його і слухав, ловив кожне слово приятеля.

Бранюк дістав з кишені ключ, зробив крок до металевого сейфа, але тут же повернувся до Юрія:

— Проблема залишкової нафти привернула до себе увагу багатьох учених і промисловиків. Науковці Африки, Європи і Азії шукають, досліджують, вивчають… Недавно в Римі відбувся спеціальний конгрес. Гарячково ведуться роботи в Америці. Висловлюють свою думку англійці. Пошуки, звичайно, йдуть різними шляхами, проте майже всі вчені після тривалих теоретичних розвідок зійшлися на одному: щоб узяти залишкову нафту, необхідно довести температуру нафтоносного пласта до певної точки, штучно підігріти, «запалити» пласт, висловлюючись мовою нафтовиків. Але як розв’язати це практично?

Ідей було висунуто чимало. Пара, гаряча вода, газоповітряна суміш, електроенергія… Та нафтовий пласт не піддався.

Недавно двоє науковців одного з наших дослідних інститутів запропонували оживити пласт за допомогою атомного реактора. Проект сміливий, це так. Однак нафтовиків треба озброїти простою й дешевою апаратурою, таким обладнанням, яке можна було б легко встановити і освоїти на кожному промислі, на кожній ділянці. Ось над цим, Юрію, ми й б’ємося у прикарпатській глушині. Я міг би поскаржитись тобі на свої невдачі, що не раз підстерігали мене, міг би розповісти і про хвилини радості, коли щастило нарешті знаходити ті крихітки, що мали згодом утворити золотий зливок. Та облишимо це. Вам, журналістам, подавай відразу зливок, я знаю!