Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Молодий газетяр був людиною допитливою, вмів відчути важливе. Він дивився на студента вже іншими очима. Вдумуючись у те, що говорив Бранюк, Юрій Калашник починав розуміти, що доповідь студента важить значно більше, ніж звичайний студентський реферат.

І не помилився. Голова наукового жюрі, професор з світовим ім’ям, довго тис руку розгубленому Бранюкові. Потім він підвів Бранюка до рампи і сказав у принишклий зал:

— Молоді друзі, я радий за вашого товариша. Так, радий! Проблема видобутку залишкової нафти давно хвилює наукові уми людства. Те, що ми почули сьогодні з уст цього молодого чоловіка, заслуговує на високу оцінку. Своїми дослідами він зробив сміливий крок уперед, а його теоретичні висновки просто захоплюючі… Дякую, колего! — професор ще раз потис руку хлопцеві.

Наукову роботу Бранюка було відзначено першою премією.

Через день в обласній комсомольській газеті з’явилася кореспонденція про підсумки науково-технічної студентської конференції. Значне місце в ній було присвячено Іванові Бранюкові та його праці. Під кореспонденцією стояв підпис: «Ю. Калашник».

Увечері до редакції прийшов високий худорлявий юнак і запитав, чи можна бачити автора кореспонденції. Його підвели до Юрія. Той впізнав Бранюка.

— Я прочитав статтю. Гм… Так же не можна, слово честі, — з докором сказав студент.

— Чим ви невдоволені? — стривожився Юрій.

— Усім, — різкий голос Бранюка був зовсім не таким, як там, у театрі. — І тим, що ви зробили мене майже академіком, і тим, що в статті занадто багато сенсаційності. Мені соромно дивитися у вічі своїм однокурсникам.

— Це ти, друже, даремно, — трохи почервонівши, сказав Юрій. — Давай внесемо ясність.

— Та що там ясність! — наступав Бранюк. — Сьогодні я переглянув також інші матеріали на науково-технічні теми, які друкувалися у вашій газеті. В них є неточності, ваші товариші часом плавають на поверхні. Так не годиться. Наукова інформація не терпить верхоглядства.

— Зажди, зажди, — Юрій розгорнув підшивку газети. — Покінчимо спочатку з моєю кореспонденцією… Скромність — риса хороша, але даремно ти на мене накинувся. Перш ніж здавати кореспонденцію до набору, я прочитав її професорові, голові жюрі. Не думаю, що він погодився б з текстом, якби я справді приписав тобі неіснуючі заслуги.

Бранюк мовчав.

— А що ми подаємо деякі матеріали неглибоко, припускаємося неточностей — це правильно. Тут я з тобою згоден. І знаєш, що я тобі скажу, — Юрій довірливо схилився до студента. — Було б чудово, коли б ти допоміг нам… Справді, чому б тобі не стати нашим консультантом з деяких науково-технічних питань? Газетярі ми молоді, людей з технічною освітою в редакції немає… А ти раз чи два на тиждень завітаєш сюди, познайомишся з матеріалами, які готуються до набору відділом робітничої молоді, що треба — підкажеш, порадиш. Ну, як? Оце було б по-діловому, слово честі!

— Часу у мене обмаль, і взагалі я…

Та Юрій вже не слухав його. Підхопивши Бранюка під руку, не давши йому опам’ятатися, він швидко повів розгубленого студента до редакторського кабінету.

— Не здумай відмовлятися! З редактором поговоримо — та й годі. Будеш консультувати, будеш… А хлопці у нас, знаєш, які? Тобі й самому сподобається в редакції, от побачиш, — гримів у коридорі Калашників голос.

Відтоді вони заприятелювали. Юрій Калашник не помилився. Будинок на одній з стародавніх вулиць міста, де була редакція, скоро став для Івана Бранюка місцем, куди він залюбки поспішав вечорами після лекцій і втомливої роботи в інститутських лабораторіях. Серед говірких, метушливих журналістів, що не любили за словом лізти до кишені, в редакційних кімнатах, завжди переповнених молодими відвідувачами, Іван відпочивав після напруженого дня. Йому приносили і клали на стіл вузенькі гранки, що пахли друкарською фарбою. Він уважно вчитувався у лаконічні, по-газетному скупі фрази репортажів про нові машини, що сходили з конвейєрів львівських заводів, знайомився з кореспонденціями, де розповідалося про роботу молодих науковців, спеціалістів, сидів над статтями, в яких порушувалися різноманітні питання з життя комсомольців численних підприємств міста, і часом, «вивудивши» з гранок неточність чи помилкове твердження, докоряв зніяковілому працівникові редакції за поспішність, радив, з якою літературою слід познайомитись, у який довідник заглянути… Поступово Іван став у редакції своєю людиною.

Так проминуло два з половиною роки.