Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Один… З-за дерева пальнув… Не барися, старшина, я потерплю… Біжи слідом, треба догнати. Він далеко не зайшов, минуло, може, півгодини… Мене залиш. Славко допоможе. Скоро наші примчать, Славко ракетою дав сигнал… Візьми мій автомат.

Гейко завагався. Як же залишити пораненого Ісаєнка? Але ж той, що стріляв… Дозволити йому безкарно зникнути, заглибитись на нашу територію. Ні, так не годиться! Що ж робити?

— Він у кожусі і в шапці. Чуєш, Гейко. Кожух білий… дублений… Пішов у бік залізниці, — морщачись від болю, Ісаєнко підвівся. — А мені вже краще… До весілля заживе. Не гай часу, старшина!

Гейко кивнув головою, поклав Славкові на плече руку.

— Хлопчику, через півгодини приспіють бійці з застави. Розумієш? Там у нафтовиків, у селищі, теж ракету побачили, і вони прийдуть… Ти побудеш з Ісаєнком, правда? Візьми ось сірники, розпали вогнище.

— Дядю, не хвилюйтеся, все буде як слід, — Славко схопився на ноги. — А ви візьміть мої лижви, вони нові, добре пливуть…

— Ех, друже, малуваті вони для мене, — мимоволі посміхнувся Гейко. — Ну, Ісаєнко, тримайся, потерпи.

— Поспішай, старшина, та будь обережний. Вовк пішов стріляний, — сказав Ісаєнко.

Гейко оглянувся, махнув автоматом і зник у чагарниках.

Ісаєнко не помилився. Порушник кордону, видно, був справді досвідчений. По слідах на снігу Гейко бачив, як він петляв між кущами, потім попрямував до горбів, різко завернув убік, до лісу, і повернувся назад, хитро, наче лисиця, намагаючись заплутати слід, збити з пантелику.

Старшина біг розмірено, як на тренуванні. Сили треба було берегти, бо хто знав, скільки триватиме переслідування. Ноги провалювалися в сніг по коліна. Ватяні штани змокріли, чоботи стали наче дерев’яні.

Пройдені навпростець, по бездоріжжю, кілометри давалися взнаки. Ноги робилися важкі, ніби налиті свинцем. Сильно калатало серце. Морозне повітря, раніше таке п’янке, свіже, тепер, здавалося, шматувало легені. Шинель сковувала рух, била заледенілими полами по колінах.

Хвилин через тридцять далеко попереду, на сліпучо-білому схилі, майнула на мить і знову зникла темна цятка. У Гейка сльозилися очі, він потер їх рукавом і, напружуючи зір, кілька хвилин не відводив погляду з віддаленого схилу горба, що відокремлювався яскравою плямою на тлі голубих гір. Темна крапка з’явилася ще раз і зникла. Та це додало старшині сил.

«Брешеш, ти теж стомився… Брешеш, не втечеш!» — подумав Гейко, поглянув на годинник і захвилювався. Було пів на дванадцяту. Незабаром пасажирський поїзд Чоп — Москва підійде до невеликої станції, зупиниться на дві хвилини і рушить далі, в глиб країни. Двох хвилин утікачеві досить, щоб скочити у вагон, загубитись серед десятків людей, зникнути.

Старшина спинився. Швидко скинув шинель, шпурнув її на пеньок. Тіло стало легким, невагомим. Мороз в ту ж мить заповз під гімнастерку, вколов холодом змокрілу спину, гарячі груди. Зате відстань між старшиною і втікачем помітно скорочувалася. Гейко вже бачив того, за ким гнався.

Теж високий, у легкому кожушку втікач кілька разів появлявся між рідкими деревами і біг далі, оглядаючись.

Взята у пораненого Ісаєнка сумка з гранатами та запасним диском боляче штовхала під бік, висіла на плечі тягарем, що важчав з кожним кроком.

Старшина скинув сумку у сніг.

Білий кожушок уже майорів зовсім близько.

— Стій!..

Гейків вигук покотився над кучугурами луною. Білий кожушок наддав ходу, спіткнувся, з голови злетіла руда шапка. Він не встиг підхопити її й біг, пригинаючи лискучу голову.

— Так ти, значить, лисий… Он ти який!.. — зловтішно прошепотів старшина, не спускаючи з ворога очей.

Коли між ними залишилося метрів сто, лисий на бігу крутнувся, викинув уперед правицю. Близько біля старшини кулі вирвали із снігу кілька сухих іскристих фонтанчиків.

Гейко заліг. Лисий теж впав і поповз, швидко підтягаючись на руках, звиваючись тілом, як ящірка. Чергою з автомата старшина вдавив його в сніг, змусив не ворушитися.

— Слухай, солдате, — глухо, не підводячи голови, гукнув лазутчик. — Кладу десять тисяч ось сюди, під камінь… А ти відстань. Чуєш? Одчепись!

Гейко не відповів.

Лисий махнув рукою — блискавично, різко. Вибух гранати струсонув повітря. На прикордонника посипались шматки мерзлої землі, перемішаної з снігом.

Коли старшина підвів голову, ворог перебігав до кущів. Новою чергою Гейко притиснув лисого, примусив його знову лягти в сніг, а сам схопився, кинувся вперед, на кілька кроків скоротив відстань.