Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Працював дядько по шістнадцять годин на добу. Щоранку я носив йому в кабінет сніданок і каву. Увійду, поставлю мовчки все на столик і тихенько вийду. Я не заважав йому, і він був задоволений. Та одного вечора я все ж порушив давно встановлений порядок. Приніс йому чай з бутербродами і раптом запитав, що він креслить І пише ночами. На мій подив, дядько не розгнівався. Можливо, він стомився, і випала нагода перепочити, а може, йому просто захотілося поділитися з кимось своїми думками. Так чи інакше, дядько не вигнав мене. Тільки поглянув спочатку якось здивовано, тоді посміхнувся, взяв мене за плечі й підвів до креслярської дошки…

Історія загадкових покладів пального, їхня фантастична недоторканність — о, це було цікаво, воно не на жарт стривожило мою дитячу уяву. Дядька в ті хвилини наче підмінили. Він розбалакався, малював мені все такими яскравими фарбами, з такою пристрастю і захопленням, що я сидів, наче зачарований. Передо мною відкривався новий, незвіданий світ підземного, наче з казки, мертвого царства, що чекає свого хороброго Івана-царевича. Не знаю, може, якраз у ті хвилини я й став нафтовиком, — посміхнувся Вранюк. — Потім дядько довго і терпляче пояснював мені креслення, втлумачував, як буде діяти кожна деталь апарата, якого він конструював багато років, почавши ще там, у Бориславі. Правда, далеко не все з того, що я почув, було мені ясно, але я зрозумів, відчув одне: таємниці нафтових пластів для дядька вже не існує, він розкрив її, апарат, що пожене нафту з надр, уже є… Після цього вечора у мене час полинув скоріше. До школи я не ходив, водиться ж з такими ж, як сам, хлопцями дядькова дружина мені забороняла. Вона всього боялася, тримала мене майже всі дні у квартирі. А тут раптом знайшлося заняття. Я вже сміливо відчиняв двері дядькового кабінету і сидів там, скільки хотів. Іноді мовчки спостерігав, як він працює. Іноді допомагав йому — застругував олівці, розчиняв туш, різав папір… Так проминув ще один рік. Місто голодувало. З квартири винесли майже все, що було цінного, і продали. Хазяйка бідкалася. На щастя, якийсь дивак визнав, що меблі у дядьковій квартирі рідкісної стародавньої роботи, і взяв кілька крісел, пообіцявши протягом місяця носити за це по півкілограма м’яса. Спочатку цей тип перешіптувався з дядьковою дружиною на кухні, потім почав пхати ніс у всі кімнати, винюхував, що б ще прибрати до рук за безцінь… А дядько, як і раніше, не звертав ні на що уваги. Настрій у нього був піднесений, він завершував роботу, якій присвятив дванадцять років життя.

Німці у місті почували себе непевно. Вночі вже чутно було далеку канонаду. Наближалася лінія фронту. І тут, як грім з неба, на нас звалилося нещастя… Одного разу вдосвіта у квартиру вдерлися гітлерівці. Почався обшук. Папери, чернетки, рукописи з розрахунками і формулами — все, що зберігав дядько, двоє офіцерів уважно переглянули, перебрали і склали у валізу. Дядькові наказали одягатися. Відтоді ми про нього нічого не чули. Вдень після короткого бою місто визволили наші радянські танкісти, лінія фронту відсунулась на захід, а інженер Ростислав Захарович Крилач — так звали дядька — і його папери зникли безслідно, ніякі розшуки…

Бранюк раптом замовк, прислухався.

У кімнату долинув приглушений тріск. Короткий, різкий, посилений луною в горах звук почувся ще раз і зненацька увірвався.

— Стріляють, — з тривогою в голосі сказав Бранюк. — Чуєш, Юрку? На кордоні стріляють…

Полковник Шелест знизу вгору подивився на Петришина, невиразно хмикнув і відвернувся. Незрозуміло було, задоволений він чи, навпаки, розчарований і не схвалює майорових думок.

— Терентію Свиридовичу, з Вепром помилки не може бути, ручуся головою, — вперто мовив Петришин, — це він, тільки він! І записку адресовано йому. Але він про неї нічого не знає. Я не можу повірити, щоб ця людина…

— Не вірите? На психологію натискаєте? Ви мене фактами переконайте, фактами. — Полковник помахав перед майором маленькою записною книжкою в синій палітурці. — У мене факт ось тут, у руці. З ним рахуватися треба, від нього й танцювати. Так чи ні, питаю вас?

Вони стояли один проти одного. Низенький, в сірому габардиновому костюмі, Шелест ледве діставав майорові до плеча. В цьому кабінеті полковників костюм і краватка в сіру крапку здавались якимись хатніми, недоречними. Своєю «цивільною», трохи вайлуватою постаттю Шелест зовсім не схожий був на людину суворої професії. У ньому важко було впізнати військового. Тільки чотири рядки орденських планок на лацкані піджака говорили про те, що перше враження про людину не завжди відповідає дійсному станові речей.