Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Нехай так, термоінжектор сконструювали до тебе. Але хто? Звідки тобі відомо про технічні дані, якості того апарата? Адже ти сам кажеш, що винахід втрачено.

Інженер задумливо дивився у вікно, де тихо пливли у блакиті неба білі хмарини. Юрій обережно сів на ліжко, чекав. Він розумів, що зараз, можливо, почує щось таке, про що друг його, мабуть, не розповідав раніше нікому.

— Я народився і виріс у Львові, ти знаєш, — почав Бранюк. — Батько мій був столяром. Пам’ятаю, іноді він приносив мені цукерки, від нього пахло клеєм і свіжими стружками. Він брав мене на коліна і завжди посміхався, весело, безтурботно, — голос Бранюка змінився, став глухішим. — Веселий був батько… Так принаймні мені здавалося тоді. А пізніше, коли підріс і почав більше розуміти, побачив, що радіти батькові, власне, не доводилося. Він завжди ходив заклопотаний, думав, де б знайти якийсь заробіток, принести додому кілька злотих на хліб. Тяжкі були роки. Робітники страйкували. По вулицях роз’їжджали кінні жандарми. Траплялося, мати не пускала мене на подвір’я — в місті гриміли постріли. Батько в такі дні з’являвся додому на кілька хвилин, заспокоював матір і знову йшов кудись надовго. Кілька разів у нас у квартирі нишпорила поліція. Що шукали — не знаю. Потім батько зник. Мати казала, ніби йому пощастило надибати якусь роботу на селі. їй не хотілося, щоб я знав правду: у «Бригідки» — була така у Львові тюрма — вона носила передачі батькові потай від мене… Одного разу вночі, це було у тридцять восьмому році, до нас постукали у вікно. Мати впустила у кімнату чоловіка з перев’язаною рукою. Я прокинувся і упізнав його. Він працював ковалем на Підзамчому, часто приходив до батька, і вони надовго замикалися в кухні. Мати в такі години тривожно поглядала у вікно і злякано хапалася за серце, коли у передпокої тенькав дзвінок або коли в коридорі біля наших дверей чулися чиїсь кроки… Так от. Нічний гість передав матері невелику фотокартку. Мати глянула на неї і заплакала. Коваль сидів у нас до світанку, цілу ніч тихо розмовляв з матір’ю. Через кілька днів я випадково натрапив на фотографію, вкладену в книгу, і упізнав на ній батька. Таким він і запам’ятався мені чомусь найбільше: у круглому береті, у картатій безрукавці, з пістолетом на поясі, з карабіном через плече. Поряд з ним стояли люди, теж у незвичному, напіввійськовому одязі, обвішані зброєю. Один з них тримав у руках прапор, на розгорнутому полотнищі чітко виділялися слова: «За нашу і вашу свободу!» Минули роки, і лише тоді я довідався, що то був за прапор і через скільки земель промандрувала фотокартка разом з пораненим під Гвадалахарою бійцем Інтернаціональної бригади, львівським ковалем з Підзамчого, якому чудом вдалося минути концтабори і повернутися у рідні краї. А батько не повернувся… В Іспанії в Інтербригаді він був командиром взводу і загинув під Гвадалахарою. Через рік не стало й матері. У неї було хворе серце. Мене взяв до себе її рідний брат. Дітей у дядька не було. Він, його дружина — от і вся сім’я. Жилося мені в них непогано. Дядько працював спочатку в Бориславі на нафтопромислі іноземної компанії «Стандард ойл», а згодом — у Львівській політехніці. Свого часу йому поталанило закінчити Варшавську академію з відзнакою. Українцеві, та ще й з бідняків, академія могла ввижатися хіба що уві сні. Дядькові пощастило. На його неабиякі здібності звернув увагу професор Пілляр, поляк, відомий хімік і знавець нафтової справи. Його протекція відіграла вирішальну роль у житті материного молодшого брата. Згодом професор зробив дядька своїм асистентом. Реакційні польські газетки почали дике цькування викладача-українця, але змушені були проковтнути пілюлю. Пілляр взяв асистента під захист. А старого професора знав увесь науковий світ, з ним доводилося рахуватися… Я не раз бачив Пілляра у дядька вдома, він був людиною високої культури, його наукові праці друкували в багатьох країнах. Жаль, що мені в студентські роки вже не довелося слухати його блискучі лекції. Гітлерівці розстріляли старого професора під стіною міської цитаделі в 1941 році разом з групою львівських учених…

Коли фашисти вдерлися у місто, дядько майже перестав виходити з квартири. Просиджував дні і ночі у своєму кабінеті. Здавалося, він не хотів помічати, що робилося навколо. Зрідка до нього навідувалися знайомі, особливо один його давній колега ще по навчанню у Варшаві. Але тільки-но хтось з них заводив мову про становище на фронті чи то про той «новий порядок», що його впроваджували гітлерівці на окупованій території, — дядько хмурнів і повторював одне: «Я політикою не цікавлюсь, дайте мені спокій, у мене свої турботи». Справді, він поринув з головою в роботу. Ще в Бориславі, задовго до 1939 року, почав якісь досліди, потім продовжував їх, уже працюючи у Львові, час від часу виїжджав на нафтові промисли. Іноді його супроводжував Пілляр. Точно не знаю, але я гадаю, що саме ця робота і спонукала професора запросити дядька до інституту… Дядькові погляди на життя були дещо дивні, а вдача важкувата. Не дуже говіркий, відлюдкуватий взагалі, в роки окупації він геть замкнувся у собі. Він багато дечого не розумів. Та що й казати. Людина була далека від боротьби, від усього того, чим жив мій батько, його Друзі. Дядько тішився думкою, що наука є наука, і за будь-яких обставин його хатня фортеця — кабінет залишиться недоторканним, варто лише ні в що не втручатися. Навіть загибель Пілляра не розвіяла його ілюзій. Він вважав її лише трагічним непорозумінням, тяжкою випадковістю війни, та й тільки.