Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Якось узимку в Рівному, біля казарм військового містечка, зчинилася паніка. Кілька взводів польських солдатів, серед яких було чимало і західноукраїнських селян, одягнених у мундири жовнірів, топталися на плацу, чекаючи шикування. Раптом над головами жовнірів з брязкотом розлетілося скло. На другому поверсі буднику, до містилася штабна канцелярія, на підвіконні з'явився закривавлений, в одній білизні чоловік. Розбивши вікно, він закричав:

— Солдати! До вас звертається комуніст, один із тих, котрими вас страхає папське офіцерство. Ми, комуністи, боремося за те, щоб вас не гнали під кулі пової війни, щоб людям краще жилося на нашій землі. За це мене ось вже кілька днів мордують тут, у підвалі військової контррозвідки. Погляньте на мої руки. Мене приковували ланцюгом до стіни, розжареним залізом припікали ноги, щодня моїх товаришів катують на допитах. Так знущаються польські фашисти над революціонерами. Подумайте, солдати, кому ви служите, кого начищаєте своєю зброєю! З вас готують братовбивців. Нам накажуть стріляти в робітників та селян! Не коріться панам! Поверніть гвинтівки проти поміщиків та капіталістів, проти буржуїв і пілсудчиків, вони пригноблюють і польський, і український, й інші народи! Чуєте, солдати? З вами говорить комуніст! Хай живе вільна соціалістична Польща!

Жовніри, занімівши від несподіванки, слухали закривавленого агітатора. На плацу заметушилися, заволали офіцери, розганяли солдатів, відтісняли їх від казарм. Чоловіка, який стояв на вікні, схопили за ноги, силкувалися втяті у кімнату. Він відбивався і кричав:

— Їм не задушити нас, народ неможливо задушити! Думайте, товариші! Думайте, солдати! Не давайте задурманити себе…

Тридцять один рік тюремного ув'язнення — такий вирок винесли «судді» панської Польщі комуністові Новаку. Хто зна, як склалася б дальша доля в'язня люблінської фортеці. Можливо, товариші влаштували б йому втечу і Ягель повернувся б у ряди підпільників, а могло статися, що в кам'яних казематах і карцерах так і згоріло б життя комуніста.

Як всі мужні, сильні волею люди, Терентій Новак не звик покірно схилятися перед долею. Чутки про напад фашистської Німеччини на Польщу, про наближення гітлерівців до Любліна просочилися крізь граніт кріпосних мурів. Новак та інші політв'язні підняли заколот, висадили фортечну браму, а за воротами тюрми почули грім канонади. То поспішали воїни Червоної Армії, щоб взяти під захист своїх єдинокровних братів, західних українців та білорусів.

Рідна Новакова Гоща вітала їх червоними знаменами. Волиняни обіймали визволителів, простих радянських хлопців у гімнастерках, з мозолястими робочими руками. Але ще немало довелося потрудитися Ятелю, перш ніж здійснилася, нарешті, його мрія сісти за книги. Він ділив поміщицькі угіддя, створював сільські Ради, організовував владу народну. Його бачили на робітничих зібраннях у Рівному, на сільських мітингах, у маєтках, що передавалися під клуби та школи.

В ті дні Терентій Федорович вперше побував у Києві. На Народних зборах, що відбулися у Львові в 1939 році, його і його друзів земляки уповноважили передати просьбу Верховній Раді УРСР прийняти їх, західноукраїнських трудівників, у радянську сім'ю. Повернувшись додому, він тепер вже міг подумати і про навчання. Його прийняли у педагогічний інститут. Та не судилося збутися давній мрії. Почалася війна.

В дерев'яному будинку, що й понині стоїть на околиці Новограда-Волинського, Терентій Новак передав свій партійний квиток, посвідку депутата Ровенської міськради та інші особисті документи секретареві Ровенського обкому Василю Андрійовичу Бегмі. Вони обнялися на прощання. Обком від'їздив на схід, а Новак повертався в Рівне, де вже кілька днів хазяйнували гітлерівці. Він ішов туди зі спеціальним завданням партії, з тією ж підпільною кличкою Ятель, котру носив раніше, з тим же пістолетом у кишені, що вірно служив йому у минулому. Було йому тоді двадцять дев'ять років.

… Двері кабінету розчинилися без стуку. На пором стояли гестапівці з автоматами напоготові. Молодий офіцер, стрельнувши швидким поглядом по кімнаті, запитав:

— Ви єсть Новак?

— Ні, пане лейтенант, ви помилилися, — спокійно відповів Терентій Федорович. — Он там, у кінці двору, будинок стоїть, бачите? — Він показав рукою у вікно. — Підійметесь на другий поверх, ліворуч будуть двері. То і є кабінет директора фабрики Новака.

Ні про що більше не розпитуючи, гестапівці поспіхом вийшли в коридор. Офіцер на ходу розстебнув кобуру. Будівля, до якої Новак спровадив гестапівців, не мала нічого спільного з фабрикою валянків. Там якісь новоспечені «підприємці» варили із меляси мармелад. У розпорядженні Новака залишалися лічені хвилини. Він вихопив із шухляди дві гранати «лимонки», запхнув у кишеню і швидким кроком попрямував на фабричне подвір'я. На його щастя, біля паркана стояв чийсь велосипед — скочив на нього, виїхав за ворога і щосили натиснув на педалі. Він знав у місті кожен дім, кожну вулицю. Ще підлітком працював у Рівному «тормінатором» — учнем лимаря в майстерні поляка Василевського, де виготовляли сідла та кінську збрую. Потім — комсомол… Партія… Явки і паролі… Слизькі стіни камери одиночки… Нічні допити, гумові палиці, холодний карцер…