Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Шварц ледь хитнув головою і рушив далі, наказавши Шредерсу іти слідом.

Ввечері перукар зустрів Василя Бунелика біля приміщення медичного пункту. Озирнувся й пошепки заговорив:

— Клезович — наволоч. Ми знаємо, що він із власної волі перейшов до німців під Ленінградом. Певне, гадав, німці цілуватимуться із ним… З людей знущається, перед охоронниками вислужується. Це так. Але не зв'язуйтеся з мерзотником. Є справи важливіші. Перекажіть своєму товаришеві: для покарання вас обох відправлять на кілька днів у Бургвайде. То філіал Дурханцтабору в передмісті Вроцлава. Не вішайте голів, усе буде гаразд. А тепер, товаришу, давай познайомимося. Я — Олексій, — і простягнув руку Бунеликові.

Перукар назвав лише своє ім'я, бо з причин, добре зрозумілих, прізвища свого старший лейтенант Биков назвати не міг.

Олексій Биков, як і наказав полковник, дістався до далекого чужого міста, відшукав квартиру, господареві якої треба було назвати пароль. Але трапилося непередбачене; фашистський «новий порядок» порушив течію життя і в цьому тихому німецькому місті. Цей «порядок» чадом огорнув його вулиці, вдирався в будинки під личиною агентів таємної поліції. Можливо, десь в інших кварталах міста ще палахкотіли в непроглядній пітьмі вогники протесту, може, навіть десь поряд існували інші ланки підпільної організації, але про них Биков не знав, а вогник, на який він прямував, було загашено ворогом.

Старший лейтенант, пам'ятаючи пораду полковника, поспіхом залишив місто. Але тяжко було вберегтися на ворожій землі. Його схопили жандарми на вроцлавській залізничній станції. Товарняк, до якого Биков причепився на глухому роз'їзді, прибув туди вночі. З ешелону, що спинився поблизу, вихлюпнув натовп людей у цивільному. Лейтенант почув рідну мову. Коли його заарештували, він одразу ж «зізнався», що одстав від російського ешелону. Хотів тікати? Ні. Просто мав намір напитися води. Нагородивши Бикова кількома стусанами, жандарми без довгих розмов штовхнули його у натовп невільників, що юрмився на шпалах, оточений кільцем есесівців. Разом з іншими лейтенанта погнали на Магезінштрасе до знаменитого Дурханцтабору.

Кілька днів Биков придивлявся, намагався зрозуміти, куди потрапив. Пекло! Тисячі незнайомих людей, шалений голод, щоденні побої, звірства есесівців. Згодом він почав зав'язувати знайомства серед невільників. Однодумці знайшлися. То були люди, що, як і він, не збиралися сидіти склавши руки. Поступово лікар Стефан Шредерс, сержант Василь Шморгун і Биков налагодили зв'язки з сусідніми блоками, ввійшли в тісні зносини з в'язнями, які працювали в табірній канцелярії, а також із робітниками, яких уже відправили з табору на підприємства Нижньої Сілезії. Так виникло в Дурханцтаборі ядро підпільного антифашистського центру.

Смертельно небезпечною була та справа — сплітати в лігві ворога сіті розгалуженої організації, залучаючи до роботи нових людей. Не одразу розкрився перед Бунеликом та Кисельовим отой законспірований таємний механізм. Спочатку їм давали незначні на перший погляд доручення: сказати кілька слів в'язневі-полякові, який підійде у певний час до огорожі, що розділяє блоки; передати записку хлопчині, який працює на кухні; простежити, кого з перекладачів викликатиме до себе помічник коменданта Руді.

Їх перевіряли довго й ретельно. Потім одного вечора покликали до медпункту «на огляд». Там сиділи перукар Олексій, Стефан Шредерс і ще двоє. Лікар мовчки показав Бунелику й Кисельову на лаву біля стіни. Чорнявий хлопець із великими темними очима (пізніше вони довідалися, що то Василь Шморгун) та молоденька медсестра Марія за знаком перукаря вийшли з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Бунелик та Кисельов пробули в медпункті з годину. Коли вийшли звідти, побачили в сутінках дві темпі постаті. Чорнявий хлопець і медсестра чатували надворі, аби попередити лікаря та його «пацієнтів» на випадок небезпеки.

Бунелик та Кисельов пролежали на нарах до ранку, не стуляючи повік. Здавалося, на весь барак голосно лунають слова клятви, яку вони пошепки повторювали в медпункті за перукарем Олексієм: «Присягаємося до останнього подиху служити Батьківщині! Присягаємося до останнього подиху боротися з фашизмом!»

… Похмурого осіннього папку на Гросмасельвітцштрасе зупинилася закрита поліційна машина. З неї вийшло двоє чоловіків у заношеному одязі. Під конвоєм есесівців вони попрямували до глухих металевих воріт, вмурованих у цегляну огорожу. За муром тьмяно вилискували дахи, змиті дощем. Розмальована жовто-зеленою фарбою плямиста черепиця зливалася з кронами дерев. Увесь квартал — і огорожа з цегли, і будинки за нею — мав би вигляд затишного закутка, якби не камуфляж на дахах. Там без вказівників та вивісок, замаскований і непомітний, розмістився завод, що має таємничу назву «Ардельт-верке».