Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Серед партизанів я зустрів пораненого Едварда. Що сталося з іншими втікачами, ніхто не знав.

І от через стільки років я побачив капітана Миколу на дніпровській пристані. Я не міг помилитися. То був він, капітан Микола. Він!..»

Нещодавно мені довелося знову плисти Кременчуцьким морем. Я стояв на палубі, з нетерпінням чекаючи знайомої пристані. Як і два роки тому, там зеленіли гінкі тополі, біля піщаного берега гойдалися на хвилі човни.

Як і того серпневого дня, під тополями в затінку стояла парокінна підвода. В мене завмерло серце, я був майже впевнений, що ось-ось побачу високого худорлявого чоловіка на дерев'янці, в простенькому піджаці. Я тримав напоготові синій конверт, з якого моя донька відклеїла іноземні марки. Я встигну передати конверт — «Богдан Хмельницький» стоїть там аж три хвилини.

Але три хвилини збігло, пристань почала віддалятися і скоро зовсім зникла в ранковій імлі. Я мовчки заховав синій конверт до кишені…

В двері затарабанили. З коридора долинув тупіт, лайка:

— Відчиняй, сто чортів!..

Кисельов миттю схопився з ліжка, натягнув чоботи. У двері загупали прикладами, аж посипалася зі стін штукатурка.

Не запалюючи світла, Кисельов кинувся до вікна. Смикнув шпінгалети — в кімнату війнуло нічною прохолодою й пахощами каштанів. Кисельов вибрався на підвіконня і, не роздумуючи, стрибнув із другого поверху в темряву.

Звестися на ноги не встиг — на нього навалилося кілька постатей. Різкий удар по голові — і все тіло начинилося нестерпним болем. Втрачаючи свідомість, Кисельов відчув на собі сліпучий промінь кишенькового ліхтарика. «Вони оточили дім…»

Опритомнів він у якомусь напівтемному приміщенні. Довкола купи безладно звалених під шафою книжок, пошматовані учнівські зошити, розчавлена куля глобуса. Щось гостро муляло в бік. Кисельов випростав руку, підняв мідний дзвоник, який мелодійно теленькнув. Школа…

За стіною ревіли мотори автомашин, світло фар танцювало на побитих вікнах. З подвір'я долинав гавкіт вівчарок, уривчаста чужа мова. Знадвору раз по раз вштовхували людей із скрученими за спиною руками. Скоро вони заповнили всю класну кімнату, збилися, як оселедці в діжці.

Тримаючись за стіну, Кисельов підвівся на ноги, глянув у вікно.

— Михайло Васильовичу, це ти? — пошепки запитав хтось невидимий.

Кисельов здивовано оглянувся і побачив Василя Бунелика. Вони довго сиділи мовчки в кутку. В приміщенні стояла неймовірна задуха. А заарештовані все прибували. Видно, німці розпочали облаву по всьому місту. Невдовзі за вікнами засірів світанок. Пролунала команда виходити на подвір'я і шикуватися в колону.

Тук-тук… Тук-тук… Вагон ритмічно здригається на стиках рейок. Із стіни, крізь нещільно причинений люк пробивається смужка світла. Тонкий сонячний промінь косо падає вниз, вихоплює із сірого мороку людські постаті на брудній підлозі.

Бунелик припав обличчям до шпарини в стіні. Давно пропливли Караваєві Дачі, зелені ворзельські бори, знайомі краєвиди Київщини… Вже шосту добу невільників везуть у переповненому вагоні. Там, за стіною, синіють ліси, квітнуть степи й низини, виблискують проти сонця плеса річок, а тут — сухий тріск вугільного пилу на зубах, нестерпна задуха й ані ковтка води, ні крихти хліба. Стогони й марення хворих. Тук-тук-тук… Тук-тук-тук…

Бунелик та Кисельов примостилися біля дверей вагона. Поряд щось бурмотів у гарячці старий залізничник. Під час арешту йому розбили прикладом голову, тепер він зривав із себе брудну пов'язку, весь час просив пити. Та чим зарадити людині, чим допомогти…

Здавалося, кожен із бранців думає про своє. Насправді ж думки переносили їх до далекого тепер Дніпра, в місто, де Василь Родіонович та Михайло Васильович зустрілися кілька років тому. Бунелик працював у Верхній Хортиці директором німецького педагогічного училища, виводив у люди молодих німців, які прибивались до Хортиці з півдня України та Поволжя. Бунелика зовсім випадково послали на цю роботу. Він довго відмовлявся: «Який же з мене буде директор, коли я не знаю німецької мови!» В райкомі сказали: з кадрами педагогів скрутнувато, так що він як комуніст зобов'язаний прийняти училище. І Василь Родіонович погодився. Навчаючи інших, одночасно вчився й сам, уперто студіював чужу мову, просиджував над книгами ночі і з часом оволодів німецькою незгірш, ніж його вихованці.