Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Там, у невеликому місті на Дніпрі, якось на зборах партактиву Бунелик побачив суворого з вигляду, мовчазного інженера-конструктора Кисельова. Виявилося, вони живуть на одній вулиці. Розговорилися і з того вечора потоваришували. Та незабаром довелось їм розлучитися. Михайла Васильовича перевели працювати в Ленінград. А 1939 року виїхав із Хортиці і Василь Родіонович, одержавши призначення в щойно визволений Львів. Чи ж думали вони, що їхня зустріч буде саме в загарбаному ворогом Києві, в якійсь сплюндрованій школі, перетвореній фашистами на похмуру катівню?..

Інженер коротко розповів про себе: служив в армії, виконував у Києві завдання командування, частина потрапила в оточення, він, поранений, залишився в місті. Мав намір іти до лінії фронту, але оця несподівана облава… Бунеликові теж не пощастило — від самого Львова пішки пройшов пів України, але так і не пробився до своїх, довелося осісти на захопленій гітлерівцями землі. Один знайомий сказав йому, начебто бачив у Києві його сім'ю. Кілька днів він бродив по місту, поки не потрапив до рук карателів…

Крізь щілину було видно, як змінювалися пейзажі вздовж залізниці. Не стало широких ланів, натомість з'явилися й зарябіли строкаті клаптики пив. Над селами й містами височіли шпилі костьолів. Зрідка ешелон з гуркотом проносився по настилу мостів. Усе далі мчить поїзд, а в ньому зголоднілі, змучені спрагою й спекою невільники. Куди везуть їх, з якою метою?..

За кілька місяців до того, як Василь Бунелик та Михайло Кисельов потрапили у невільницький поїзд, на різних ділянках фронту сталися події, що визначили подальшу долю у війні ще двох людей.

Старшого лейтенанта Олексія Бикова, двадцятирічного хлопця, який нічим не відрізнявся від молодих командирів свого полку, викликали раптом до штабу дивізії. Там його зустрів незнайомий полковник з густими запорозькими вусами й стомленим поглядом темних очей. У вибіленій селянській хатині, до пахло молоком та ромашками, відбулася в них розмова віч-на-віч.

— Вивчаєте німецьку мову?

— Так точно! — знітився Биков. — Коли випадає вільна хвилина.

— Вільних хвилин у нас зараз обмаль. Проте, якщо не помиляюся, ви вже непогано говорите по-їхньому. Адже так?

Биков розвів руками.

— Ось що, старший лейтенанте… Вам доведеться зникнути без сліду. І надовго. Не розумієте? Ви скинете військове обмундирування, одержите відповідні документи й підете на захід. На захід і на захід… Зробите все можливе, щоб дістатися ось сюди.

Полковник показав олівцем на цяточку на карті, що лежала на столі. Чим далі слухав полковника старший лейтенант, тим чіткіше вимальовувалася в його уяві картина: незнайоме сіре місто, гостроверхі дахи будинків, прапори із свастикою, стукіт чобіт поліційних патрулів на затемнених вулицях… І десь у тому далекому й зловісному, наче потойбічному світі блимає вогником у пітьмі чесна людська душа, з якою повинен з'єднати свою долю він, Олексій Биков, радянський офіцер, посланець країни, яка веде з фашизмом смертельну боротьбу. В заповненому гітлерівцями місті мусить розшукати він потрібний будинок, постукати в двері, промовити кілька умовних слів і зустріти там друга…

— Тяжкий буде шлях. Не заздрю. Хильнеш лиха вдосталь, — по-солдатськи відверто говорив полковник. — Та цей шлях комусь треба пройти. Обов'язково! Ти молодий, сильний, знаєш їхню мову… Якщо станеться непередбачено, приймай рішення і дій залежно під обставин. І пам'ятай: що б не трапилося, ніхто не повинен знати, хто ти, що привело тебе до їхнього міста. Що б не сталося!

Через кілька днів на ділянці Східного фронту, де тримав оборону полк, у якому служив Биков, почалися тяжкі бої. Коли дивізія, витримавши не одну танкову атаку ворога, змушена була все ж відійти, старшого лейтенанта Викова в частині не виявилося. Не було його ні серед поранених, ні серед забитих. Полкові писарі занесли його до графи «зниклих безвісти»…

Минуло три місяці.

Далеко від того села, де відбулася розмова полковника з Олексієм Виковим, на одній із вулиць окупованого Брянська поліцейський патруль затримав чоловіка в цивільному одязі. Схопили його «для круглого рахунку». Місцевим блюстителям нового порядку треба було виконати рознарядку ортскомендатури і вкомплектувати групу робітників для відправки до Німеччини. Молодий чоловік злегка накульгував, спираючись на ціпок. Жодних документів, які б свідчили його особу, при собі не мав.